30. Падіння в безодню

Цього разу я цілковито впевнена: мені вкрай набридло прокидатися з головним болем. До того ж це не просто мігрень, до неї домішується щось неприємне, те, про що я не бажаю думати. Але Левіс кличе, а значить, варто відкрити очі.

— Лайм! — чую я його голос. — Дорога сестро, прокинься! Лайм!

— Так, Левісе, я вже встаю, — мої очі не збираються так просто розплющуватися.

Стан дійсно ще гірший, ніж коли мене отруїв дядько. Таке відчуття, ніби я довго пила, а пізніше впала зі сходів, перерахувавши хребцями всі десять дюжин сходинок. Предки, через що такий жахливий біль? Світло не викликає приємних відчуттів, я зі стогоном прикриваю долонями обличчя. В руки мені тут же тикають якусь пляшечку.

— Це знеболююче, — я чую голос Карісси. Нюх підказує, що вона не помиляється, і я залпом випиваю зілля з присмаком анісу. Через п'ять хвилин страждань і мук мені стає легше. Протягом цього часу Левіс міцно тримає мене за руку. Його пальці тремтять, а долоні несподівано холодні і вологі. Це змушує мене судорожно згадувати, чим саме закінчилася наша авантюра. Але в голові тільки каламуть і уривки спогадів.

Зілля діє, я знову можу реагувати на те, що відбувається навколо. Коли ж я відкриваю очі і дивлюся на брата, то не можу приховати подиву. Левіс виглядає розпатланим, розтерзаним і жалюгідним, інакше і не скажеш, а крім того, на його вилиці свіжа подряпина і наливається великий синець.

— Хто це? — я тягнуся пальцями до його пошкодженої щоки, і раптом спогади хвилею накочують на мене: як я прийшла в кабінет, як побачила ще декого, до того, як мене вдарили. Мене вдарив Рем? А той, хто був у кабінеті, він?..

— Ти його бачив?! — я чіпляюсь за комір сорочки і тягну брата на себе. Левіс несподівано подається вперед, утикається лобом мені в плече і, давлячи сльози, гірко пошепки починає говорити так, що його не зупинити:

— Він живий. Він дійсно живий. Я думав, що збожеволію. Але Амір живий. Вибач, Лайм, я не відразу зрозумів, що це Реман вдарив тебе. Пробач! Я такий дурень, я нічогісінько не зрозумів. У кабінеті було темно. І перш за все я побачив брата. Кинувся до Аміра з криками: як радий йому, як здорово, що тепер все повернеться на свої місця, що тобі, сестро, не потрібно виходити заміж... А він... Він подивився на мене як на божевільного. І просто сказав Реману: «Виведи його, він заважає». А я дивився-дивився-дивився… Мене наче зациклило, — Левіс не може стриматися і починає ридати. — А потім побачив тебе. І раптом зрозумів. Він нічого не мінятиме. Нічогісінько. Воно йому не потрібно. Ми йому не потрібні. І я вдарив його... Його. Аміра.

— Швидше, він тебе вдарив, — сумно бурмоче Карісса, гладить ридаючого Левіса по спині і продовжує вже за нього. — А потім в кабінет увірвалася поліція. Мене зняли з балкона якісь відьми. І, нарешті, нас залишили тут, в цьому підвалі або що це. Всіх разом, і весільна сукня теж з нами.

— У підвалі? — я, мружачись, розглядаю оточення.

Дуже схоже на кімнату для відпочинку біля палацової лабораторії: диван, стіл і півдюжини стільців, шафа з посудом і рукомийник на стіні. Двоє дверей, і та, що вужче, швидше за все, веде в душову. Стіни побілені неякісно, ​​подекуди видніється цегляна кладка. Так, це дійсно приміщення в підвалі.

— Ніяких вікон, і ніяк нам не вибратися, — Карісса підсуває один зі стільців до дивана і забирається на нього з ногами. — Та й куди бігти? У місті облави... Я слухала під дверима: вашого дядька вже допитують. Визнають, які у нього були зв'язки, гроші, і куди все пішло або, навпаки, де лежить. Майже всіх членів територіальної ради усунуто з посади.

— Що значить «усунуто»? — здивовано кривлюсь я. Хіба так легко поміняти територіальну раду? Здається, деякі з представників були в її складі ще за мого батька.

— Це значить, що Амір Флейм за ніч розтягнув по камерах в’язниці неугодних, корисливих, тих, що крадуть, і тих, що йому не до вподоби. А потім поставив на місця своїх людей, — розводить руками Карісса. — А на пізній ранок у нього заплановано чаювання з делегацією з Ф’юріна. Знаєш, дуже діяльна людина — твій брат — для померлого і похованого... Тварюка скажена!

Я кривлюсь від її крику, і Карісса в ту ж мить це помічає.

— Вибачте, я не хотіла... Точніше, хотіла. Але він ваш брат, а я...

— Нічого, я розумію, — зупиняю я її, тому що вона має рацію. Її слова варті того, щоб їх обдумати.

Я кладу долоню на шию, в місце, куди припав удар. Боляче. Дуже боляче. Не тільки там. Огидне почуття розповзається в різні боки, захоплює мене повністю.

Предки, як я не здогадалася?

Та й як би я могла подумати? Можливо, Рада зрозуміла трохи більше, коли побачила тіло в мавзолеї. Можливо, вона сподівалася, що Амір живий... Але скажи вона мені, змогло б це щось змінити? Ні. Тому що в найстрашнішому сні мені б не привиділося, що мій брат, старший улюблений брат, так вчинить. Він не попередив, він не поділився планами і нітрохи не хвилювався, що з Левісом або зі мною щось станеться.

— Він ні разу не подивився на мене. Тільки крізь. Сказав Реману, що ми зараз йому не потрібні. А колись були потрібні? — шепоче Левіс.

Я підтягую його до себе під бік і намагаюся обійняти за широкі плечі. Брат сильно заплющив очі, зблід і важко дихає. Чи відчуває молодший той жах, який пожирає мене зсередини? Так, я можу чинити опір дядькові, але не Аміру. Адже він — старший і найкращий. Як я можу щось думати проти нього?