28. Життя в палаці

Насамперед мені доводиться згадати про ті правила палацу, які ніколи не виконували ні батько, ні мати. Звичайно, етикет, ритуали і танці входили до моєї освіти, але насправді в нашій родині мало застосовувалися. А оскільки дядько досі прихильник традиційних норм спілкування, на цьому можна зіграти.

Я чекаю ще годину або близько того, щоб остаточно з'ясувати: принесуть мені сніданок чи дядько забув розпорядитися. В останньому випадку я готова нагадати про себе. Але ні, в той час, як я вже майже наважуюся почати тарабанити в замкнені двері, в дитячі кімнати впускають слугу з підносом. Я милостиво дозволяю себе обслужити.

Спочатку я спокійно чекаю, поки всі чашечки, тарілочки, виделочки та інші дрібниці будуть розставлені по місцях, потім сідаю на підсунутий слугою стілець і приступаю до церемонії сніданку, інакше і не скажеш. Їсти, коли на тебе спрямована настільки пильна увага, не особливо приємно. Добре, що у мене за плечима школа виступів біля алхімічного котла. Я виступала для двох дюжин алхіміків, і будь-який жест або поворот, не кажучи вже про рух губ, потрібно було чітко контролювати. Все ж не кожен майстер з побіленою віком сивиною стане слухати якесь дівчисько, яке тільки-но отримало диплом.

Знання, що та чим їсти, на які шматочки різати і яким боком відставляти чашечку з чаєм, я завжди вважала нісенітницею, корисною для саморозвитку, але не більше. Навіть в найкращих ресторанах Вікки, куди мене запрошували пару раз, я не бачила, щоб хтось дотримувався всіх правил застільного етикету.

Але сьогодні мені потрібно відіграти бездоганно, так, як колись вчили вдома і тим більше на курсах в коледжі. Вдома цю дисципліну, і це найкраще, не потрібно було здавати на оцінку. У коледжі алхімії дотримувалися старих норм і приділяли чимало уваги історії магії і ритуалів, історії формування магічних зон — земель — в їх сьогоденній формі та іншим нісенітницям, які якщо і згадувались, то лише серед Заступників. Це мені так не пощастило, а для інших на моєму потоці це був всього лише місцями забавний, місцями нудний і складний курс.

Я монотонно відрізаю і кладу до рота шматочки їжі, відкладаю столове срібло строго за регламентом і під правильним кутом, безшумно ставлю чашку на блюдце. Спина, яку потрібно тримати рівно, трохи ниє від напруги. Смак страв практично не відчувається, як і задоволення від них немає ніякого. Але в цьому знущанні над собою є сенс. Слуга спостерігає не просто так, він, звичайно ж, розповість дядькові на першу вимогу все, що бачив. А в тому, що дядько поцікавиться моєю поведінкою, я впевнена. Втім, мені потрібно більше: не просто інтерес з його боку, але виконання мого прохання. Якщо для цього мені слід показати себе героїнею історичного роману, то нехай буде так.

В кінці сніданку я залишаю поруч з чашкою лист. Передати його дядькові через слугу я не можу, з людиною його положення я не повинна заговорювати, навіть дивитися на нього і звертати увагу. Як підписаний лист дійде до адресата, мене теж не повинно хвилювати, як і думка, що він може не дійти. Тому що цього не може бути. Дивне відчуття: апріорі вважати себе з кращого і найдостойнішого світу, де навіть натяк на бажання виконується.

Я рухом даю знати, що сніданок закінчено. Слуга тут же опиняється поруч, щоб допомогти мені встати. Тепер мені потрібно відвернутися і зайнятися своїми справами, інакше цей чоловік буде стояти, зігнувшись в поклоні, на одному місці і чекати моменту, коли він перестане потрапляти в область мого погляду. І де тільки дядько знайшов слуг з настільки традиційною освітою? Але, швидше за все, заробітна плата на цій роботі набагато вище, ніж в найближчій продуктовій крамниці. В основному це вагомий аргумент, щоб закрити очі, заткнути свою гордість і виконувати всі пункти з давно постарілих кодексів.

Дядько, як я і розраховувала, приймає мою поведінку за капітуляцію і все-таки дає дозвіл на мою присутність на обіді. У відповіді на лист є приписка з приводу поведінки за столом і кілька завуальованих погроз, але мені вже не страшно. Я дозволяю подумки себе привітати: перший етап пройдено. Головне завдання листа — вивести мене з цих кімнат — виконане.

За дві години до обіду до мене починають ходити юрбами слуги з пакетами, потім з'являються дві покоївки, щоб допомогти з приготуваннями. Вся ця суєта мені навіть трохи подобається: кваліфікований догляд і увага — це досить приємно, і відчувається, що покоївки безумовно розбираються в тому, що і як вони роблять.

Те, що відбувається, нагадує, як мама збиралася на урочисті події. У неї теж були помічниці і гарна сукня. Але до тієї метушні приєднувалась святкова атмосфера і очікування бажаних гостей, за довгими приготуваннями слідували танці і смачна їжа. А зараз я лише кручуся то в одну, то в іншу сторону і сумую в очікуванні, коли ж церемонія одягання мене у вбрання закінчиться. А це ж всього лише обід: не виступ перед територіальною радою, не урочистий вечір і не прийом з гостями.

У їдальні я відверто нудьгую: величезний зал, величезний стіл, а людей — на пальцях перелічити. Дивитися по сторонам нема на що і розмовляти нема про що: обідають всього четверо — дядько, його син з дружиною і я. Слуги ховаються в тінях біля стіни. Через психологічну напругу делікатеси видаються несмачними, а вино занадто солодким. Але скоро обід добігає кінця. Слуги прибирають тарілки, змінюють страви і столові прибори. Мені залишилось витерпіти десерт і ще одну зміну напоїв. Момент для розмови дуже зручний. І я трохи голосніше, ніж потрібно, відкладаю виделку.

— Ти, я бачу, заспокоїлася і нарешті поводиш себе належним чином, — спокійно промовляє дядько. Він явно задоволений тим, що відбувається. Я коротко киваю у відповідь і швидко ховаю погляд. Пристойна Заступниця з історичних романів не дивиться в очі чоловікам і мовчить.