10. Сімейні посиденьки

Вранці в мене злегка ломить спину. Бо диван у вітальні — не зовсім те, що потрібно для пристойного відпочинку. Я відкриваю очі, просто тому що повинна їх відкрити. Крізь тьмяні запорошені вікна поки ще не просочується жодного яскравого променя. Стрілки на годиннику підтверджують, що занадто рано, щоб вставати. Але я повинна, адже вільного часу залишилося не так багато. Після того, що сталося в поїзді, немає потреби так поспішати в Фенікс, але я не знаю, що дядькові в голову може втовкмачитись. Та й за молодшого братика я відверто хвилююся.

З кухні чути посвист чайника і криве виконання Радою досить популярної в цьому сезоні пісні. Відьми зовсім не такі ідеальні, як про них часом кажуть. З музичним слухом у подруги завжди були проблеми, зате їх не було з приготуванням оладок. Я таки змушую себе встати з ліжка і поплестись на здобний запах.

— Доброго ранку, — я позіхаю, прикриваючи рота долонею.

— Чого це ти так рано? Почекай, зараз поставлю настій заварюватися, — Рада не витрачає часу на ввічливість і навіть не обертається, зайнята готуванням. Зате я впевнена, що чай буде саме таким, як я люблю. Так Рада показує свою прихильність: справами, а не словами. До звукового оформлення кімнати додається шипіння м’яса на сковороді. Я відчуваю, як накопичується слина в роті, а живіт стогне від голоду, тому терміново тікаю вмиватися.

Відображена в мутному дзеркалі, моя фізіономія виглядає сірою і неживою. Навіть усмішка не допомагає відрізнити себе від чорно-білого фото. Такого, як стискав у руці Ф’юрін. Напевно, все ж потрібно більше, ніж чотири години сну, щоб виглядати живою. Але минулий вечір раптово видався приємним, а взаємні докори було пробачено. Так що не дивно, що щира розмова затягнулася далеко за північ.

За сніданком ми мовчимо: я все ще толком не прокинулася, а подругу починає хилити в сон через мої позіхання. Коли чаю в чашці залишається максимум половина, ми як по команді піднімаємо голови і стикаємося поглядами. Від такого збігу на серці стає тепло. Не так легко викорінити придбані спільно звички.

— Ти хотіла щось запитати? — пропоную я Раді. Вона стає трохи більш сумною і киває:

— Так… Ти можеш провести мене на ваше фамільне кладовище?

Я погоджуюсь. Мені без різниці, якою дорогою в'їжджати в Фенікс. До того ж я і сама хотіла через пару днів подивитися на місце поховання Аміра. В принципі, мене влаштує, якщо ця зустріч буде днем раніше. Але за проханням криється ще дещо. Незважаючи на те, що зазвичай фамільне кладовище Флейм закрито для відвідування, крім як по відведеним для цього особливим дням, немає такої перешкоди, яка могла б зупинити відьму. Хіба що інша відьма. Рада могла перелетіти огорожу в будь-який момент, але до сих пір цього не зробила. Може, тому що боялася йти сама?

Коли речі складені, обід упакований, а гасові ліхтарі в лабораторії погашені, ми виходимо на вулицю. Яскраве сонце сліпить очі, від температури навколо тремтить повітря, а порив солоного вітру нітрохи не допомагає, лише робить спеку ще більш нестерпною. Цього разу ми виходимо через хвіртку. Рада ретельно прикриває отвір, по-особливому клацає пальцями — замок скрипить, закриваючись. Все ж відьомська сила спрощує безліч речей. Правда, заздрити і плакатися з цього приводу мені вже пізно.

Ми не йдемо через село. Обходимо поселення по краю, з одного боку нас зустрічає смуга дерев, з іншого колосяться злакові та до нестями пахне польовими квітами. Різнобарв'я яскравими плямами усипає узбіччя доріжки. Я вибираю серед них квіти яскраво-синіх і малинових відтінків, саме такі подобалися моєму старшому братові.

Навколо зовсім немає вітру, і чутно, як дзижчать бджоли і щебечуть птахи. Рада обмахується солом'яним капелюхом, широкі поля головного убору знехотя зачерпують розпечене повітря і дають натяк на прохолоду. Я вкотре витрачаю воду, щоб протерти обличчя вологою хусткою. Розумію, що такими темпами шкіра обгорить дуже швидко, але нічого вдіяти не можу. Занадто спекотно.

На обід нас чекає холодна свинина по-набарськи. Завдяки відьомським хитрощам вона дійсно холодна, а овочі і зелень не зів'яли. Я дістаю з рюкзака плед і розстеляю на м'якій траві. Рада опускається поруч і ставить між нами їжу. Я з насолодою тягну носом приємний запах, що шириться від кошика з їстівним, і визнаю:

— Твій рівень просто вражає. В мене так не вийде! Ти, напевно, могла б відкрити свій ресторан, якщо стане нудно відьмувати...

Рада криво посміхається і пояснює з краплею смутку в голосі:

— Кожному новому хлопцю, який зустрічався зі мною, здавалося, що приготована мною їжа не така: смак не той, занадто солона або прісна, занадто гостра, м'яка або, навпаки, недоварена. Мені дуже хотілося бути ідеальною, так що я витратила чимало часу на підготовку. Але нічого не виходило: навик ставав краще, смак досконаліше, я не боялася експериментувати, але хлопці як і раніше не затримувалися в моєму житті… От така печаль!

— Амір кохав тебе і за криві бутерброди... — злегка ображаюся я за старшого брата, докірливо подивившись на подругу.

— І це якраз було дивно! - майже вигукує вона. — Як можна було так кохати імпульсивну ніяку на зовнішність простеньку дівчину, навіть якщо вона і відьма? Він же оберіг!

— Не обов'язково люблять за щось. Іноді люблять, тому що не можуть інакше, — невесело посміхаюсь я.

— Можливо, — ухильно погоджується зі мною Рада. — Але тоді я вважала, що знаю себе і тверезо оцінюю. А оскільки в собі я вперто нічого привабливого не бачила, то і любов Аміра здавалася мені ефемерною, несправжньою...