7. Гірко-солоний вітер

Деренчлива вантажівка зникає за поворотом, підстрибуючи на ресорах. Я переминаюсь з ноги на ногу. Попереду ще не одна година шляху. Зловлю я знову попутку або доведеться йти пішки — неважливо. Фенікс десь там — на горизонті. Під ногами жовтий пил і вицвіла від сонця трава. Моя земля небагата лісами, не так благодатна полями і різноманітна надрами. Зате є вихід до моря, тому тут процвітають торгівля, ремесла і рибний промисел. Повинні процвітати хоча б ці напрямки, а я бачу занепад.

Я йду по узбіччю, мені складно не помічати розтрісканий асфальт дороги, сміття на узбіччі та бідність селян в передмістях столиці. Повз мене худі коні тягнуть похилий віз з сіном, а діти в старому одязі щербато мені посміхаються, стрибаючи на жовтому стозі. Їх старший родич одягнений не краще і шмалить дешевий тютюн-горлодер.

— Застрибуйте! Довеземо, — він доброзичливо махає мені рукою.

Я вдячно киваю і кидаю сумку на віз. Коні не змінюють ледачого темпу руху, їм все одно — більше одним пасажиром або менше. Я відчуваю поштовх в стегно. Крім дітей, у возі ще і доброзичливий собака, який своїм милим виглядом випрошує щось смачне, не забуваючи тикати носом мені в кишені і долоні. Гладжу добродушну тварину, витягаю з сумки скибку хліба і пару апельсинів. Роздаю гостинці собаці та дітям. Ті спочатку верещать, а потім поглядають на старшого родича — можно чи ні — і, дочекавшись дозволу, накидаються на фрукти.

Ф’юрін все правильно сказав - ці землі потребують фінансування. Поки ми — нащадки Флейм — виросли і розібралися в тому, що відбувається навколо, стало ні з чого приводити щось в порядок. Спіймати дядька на брехні майже неможливо, на хабарі тим більше і на розкраданні бюджету теж. Хоча б тому, що Амір і дядько не рівня: перший почав правити всього лише років десять тому, а другий обертався в колах торгових і налагоджував зв'язки понад тридцять років. Свого часу мій старший брат не раз виступав з ініціативами, покликаними створити хоча б можливості щодо поліпшення стану земель. Але на все потрібні гроші, яких в нас немає. Так і залишився Амір всього лише оберегом, захистом для своїх земель, але не правителем.

Ах, якби хоч з розташуванням Флейм пощастило... Але ні. Вся лінія узбережжя усипана скелями і мало підходить для висококласного відпочинку. Інакше Фенікс замість порту давно був би курортним містом. Місцевих, звичайно, відсутність пляжів не бентежить, та й я сама звикла, що в воду потрібно стрибати з каменя, а назад залізати по скелях. Засмагала я, постеливши покривало поверх кілкої дрібної трави. Але це зовсім не те, що потрібно туристам. А єдина пристойна набережна зайнята будівлями і спорудами порту.

Телега зупиняється біля кованих з красивим завитком воріт, за якими видніється широкий двір, викладений різномастою плиткою, і простий шлакоблочний будинок на зеленому древньому фундаменті. Будову, як видно, не раз перекроювали. Виглядає дім як суміш бідної і сучасної високотехнологічності і класичної, майже замкової старовинної монументальності. У дворі жваво бігають плямисті качечки.

—  Дякую, —  кажу я і зістрибую з воза.

— Будьте здорові, заступнице, — коротко кланяється мені чоловік, широко посміхаючись, — діти вас проводять до перехрестя.

Він приймається клопотати над возом і кіньми і зникає за воротами. Діти тягнуть мене за рукава і сумку, про щось верещать, поруч весело погавкує собака, а я все ще не можу вийти зі ступору.

«Заступниця». Аристократка, яка доглядає за цією землею.

Не думала, що хтось мене впізнає, та до того ж буде користуватися з повагою застарілими термінами. Але життя все вирішило за мене, підкинуло ще причин для здивування. Але яка з мене «заступниця» — сміх, та й годі.

Перехрестям виявляється невелика площа — центр поселення. Навколо зупинка найманого транспорту, пара кафе, їдальня, невеликий парк, кілька магазинів, лавка з зіллям, адміністративна будівля, де прописані всі потрібні служби, і красива нова лікарня. Саме остання розкриває таємницю того, чому деякі місцеві кивають мені, вітаючись і щось пояснюють пошепки тим, хто мене не впізнав. А напис над зупинкою підтверджує, що я дійсно в Пшеничках.

Це село всього в двох кілометрах від Пташиного дзьоба — пристанища відьом, народжених в сім’ї Флейм. Оскільки все моє дитинство і юність пройшли поруч з відьмацькою бібліотекою і на дивовижних оповіданнях тітоньок і бабусь, то не дивно, що жителям сусіднього поселення я теж надокучала, а з їхніми дітьми навіть іноді грала. Лікарню тут відбудував батько, після того, як я, мало того, що сама захворіла на крапчасту лихоманку, а й встигла заразити своїх товаришів по іграх.

Може, до котла його, той Фенікс? Особливо сьогодні. Час зараз після полудня, поки доберуся до столиці, і стемніти встигне. Ніхто зі мною після заходу сонця справ мати не буде. А Пташиний дзьоб зовсім близько вже. Якщо придивитися, он він маячить, вчепившись за скелі. Півгодини, максимум годину, і буду на місці. Навіть якщо він пустує, я знаю, де переночувати і що почитати.

Я не довго вагалась і повернула до Пташиного дзьоба.

Дорога заросла дикою, але корисною травою і квітами. Я із задоволенням знаходжу знайомі трави, а серед них бачу неотруйну і приємну на смак. Цукрове стебло пахне медом і гарячою землею. Рідною землею. Після потрясінь останніх днів я, нарешті, відчуваю легкість, ніби прийшла саме туди, де можу дозволити собі відпочити. Запах ґрунту і різнотрав'я підхоплює вітер і рясно перемішує ці запахи з маслянистим запахом сосни.

Чим ближче до Пташиного дзьоба, тим більше цих дерев зустрічається мені на шляху. Ліс з гладких рудувато-коричневих стовбурів стає все вище, крони утворюють наді мною дах, а дорогу під ногами рясно всипають голками. У ґрунті вже зараз можна розібрати сліди піску. І дійсно, наступний порив вітру має гірко-солоний морський присмак.