Мої слова полинули у вуаль

Забери і мене

Іноді, я не можу згадати твого голосу.

Часом виринає відчуття, що ти навіки відійшов в минуле.

Я пам'ятаю, як ти надягав на мене свою джинсівку

Того вечора, що ми гуляли на березі річки.

Я все ще пам'ятаю дотик твоїх губ на моїх.

Не забути і твого запаху.

Колись, в далекому минулому, я без нього жити не могла.

Ти був моїм рятівним маяком.

Тебе немає рік, два, а руки все ще тремтять.

Так, я знаю що слід іти далі.

Слід відкласти спогади в далекий ящик та жити.

Просто жити.

Але чи варте воно того?

Іноді, дивлячись на багряний колір на руках,

Згадую, що ти б так на мене лаявся якби дізнався.

Але ось я сиджу на підлозі у ванній кімнаті в тишині.

Немає музики, галасу, навіть чийогось скреготливого голосу.

Але є тиша.

Знаєш, я навіть її полюбила.

Бувають дні, що вона мене рятує.

Мені так хочеться волати, коли бачу твої фотографії,

Але горло здавлює чиясь невидима рука.

Прошу, милий, забери мене до себе.

Прошу, молитись я втомилась.

Втомилась і від жахів вночі вставати.

Втомилась дивитись на журливі очі друзів,

Котрі так само по тобі сумують.

Втомилась забувати твій голос, запах, очі..

Прошу, забери мене до себе!

Нехай останніми моїми словами будуть:

"Я кохаю тебе, мій милий".

Подобається

#553 в Різне
#57 в Поезія
#587 в Молодіжна проза

Відредаговано: 27.05.2024