Глава 4. Мені не потрібні два тижні

Глава 4. Мені не потрібні два тижні

– Я безплідна, – випалюю, коли чоловік майже цілує мене. Потім зависає та відсторонюється. 

– Це точно? – запитує стурбовано та бере мою руку у свою.

– Так, – важко видихаю. Мені стає погано від власного безсилля. 

– Нічого. Ми впораємось. Адже ми загадали бажання, тому все у нас буде добре, – цілує мою долоню та притискає до свого серця. Я шоковано кліпаю очима. Стоп... Мене забули попередити про щось важливе? Ми незнайомці, а він тут тиради про нас розповідає. 

– Ми? – голосно ковтаю. 

– Так, ми, Лілі. Ми одружені і тепер повинні боротись із проблемами разом. 

– Не так, я собі уявляла своє одруження. І тим більше не з незнайомцем, – я хитаю головою. Якось стає важко. Вчора, я жила з іншим чоловіком, якого здавалося кохаю всім серцем, а сьогодні вже одружена з іншим. Та ще й цей інший бажає дитину від незнайомки. Каже, що закохався, але я щось не вірю. Щулюсь, мов стара бабця. Горблюсь і врешті-решт, зітхаю. 

– А, що поганого в тому, щоб вийти заміж за незнайомця? – дивується той.

– Хоча б те, що ми один одного не знаємо.

– Ну, це можна виправити, – посміхається той та хапає мене на руки. 

– Куди це ти мене тягнеш!? – зойкаю та обхоплюю шию чоловіка. 

– Покажу тобі, чим я дихаю, – цілує мене в шию, а я сміюсь, мов мале дівчисько. Що? Отак просто? Я ж навіть не знаю його. Та й ніч нашу, як відрізало. 

Микита не відпускає мене з рук навіть в ліфті. Потім і в холі, де на нас таращиться пів залу. 

– Ну, от, – обводить він рукою будівлю готелю.

– Що, от?  – перепитую, бо щось нічого не розумію. 

– Це мій готель. Я його власник. В Києві в мене два готелі й один ресторан. Є ще в Житомирі. В Рівному та в Одесі. Ммм... Ще комплекс, – Микита мене дивує і мої очі розширюються. Багатий до знемоги, а закохався у просту смертну. Та ще й з першого погляду. Не вірю щось я у все це. – Так. Що там далі? Батьки живуть за кордоном. Є сестра. Люблю домашній борщ. Не люблю багато пити. Також не довподоби шумні компанії, але з друзями посиденьки влаштовую. Що до дівчат, то я однолюб. Тому з декількома одразу не вожусь. Та й взагалі на шляху зустрічались лише силіконові ляльки, – сміється той. 

Я стою роззявивши рота і чекаю поки в нього влетить муха. Бо я дуже хочу отямитись від цього задовгого сну. В рот летять лише сніжинки, які я радо приймаю. 

– Що ще ти хочеш про мене знати? – запитує він тягнучи мене в готель. 

– Я розгублена, – кажу правду. 

– То може розповіси ще щось про себе. Окрім того, що я вже знаю, – притуляється він губами до моєї долоні. От подобаються йому мої руки. 

– Та нічого, особливо, розповідати. Робота, дім, колишній і все по колу, – важко зітхаю, адже розумію, що я профукала половину свого життя. 

– І ніде не відпочивала? – запитує округливши очі. Я хитаю головою та відводжу погляд в бік. 

– Я ось, що тобі скажу. До вчорашнього дня, я навіть не пила, – шокую Микиту ще більше. 

– Та, ну... Не вірю, – пирхає він. 

– Твоя справа, – стинаю плечима. 

– Гаразд. А працюєш де? – запитує входячи в мій номер. Це в нього вже звичка виробилась? Тепер він ще й ліжко моє займе? Капець. 

– В "Корб Лаунж", – відповідаю.

– Круто. А ким? – розвалившись на дивані він обводить мене цупким поглядом. 

– Керівником відділу поставок, – відповідаю втомившись. 

– Ооо... То ти велика шишка, – посміхається. 

– Скоріше маленька рибка серед акул, – сідаю навпроти нього на інший диван. 

Ми з секунду дивимося один одному в очі. Я перша відводжу погляд від постаті чоловіка. Не знаю, що я ще тут роблю? Потрібно валити з цього готелю. Від цього чоловіка. І куди тепер? Ми з ним одружені. Я не можу нікуди подітись поки не розлучусь. Гаразд. Тоді потрібно це все оформити швидко. Дурепо... Нам же полюбому дадуть термін в місяць. Ми повинні все гарного обдумати і придумати щось інше. 

– Давай...

– Давай... 

Ми заговорили одночасно та розсміялись. 

– Ти перший, – киваю до чоловіка. 

– Добре. Давай проведемо це Різдво разом. Його ж потрібно святкувати з сім'єю, а ти тепер моя сім'я, – говорить, чим шокує мене ще більше. Він точно хворий. Я в цьому вже й не сумніваюсь. Спочатку був таким приємним чоловіком. 

– Я не знаю, – чесно відповідаю. – Може нам краще розлучитись, – опускаю погляд в підлогу. 

– Ні! – різко випалює він. Я здригаюсь. – Цього не буде. Навіть не думай про таке. Тобі погано зі мною? – запитує сідаючи біля мене навколішки та знову бере за руку. Погладжує великим пальцем мою долоню. От подобаються йому мої руки, що ж поробиш. 

– Не в тому справа, – важко зітхаю. – Ми чужі, різні. Я тільки розійшлася з хлопцем. Він був моїм першим. П'ять років не можна забути, – проводжу іншою рукою по його щоці. Чоловік закриває очі. Насолоджується моїм дотиком. 

– Я розумію, але не хочу. Я в трезвому умі женився з тобою, – цілує мою долоню. 

– А, я от, ні, – хитаю головою. 

Ми мовчимо. Розуміємо, що ситуація, що склалась, відверто кажучи, не дуже з приємних. Він поводиться, як справжній чоловік і мені це лестить. Навіть дуже, але є одне але... Ми чужі. 

– Давай вчинимо так. Два тижні. Ти даєш нам два тижні терміну стосунків. Якщо щось піде не так, я дам згоду на розлучення. Зараз же, я прошу тільки провести Різдво разом, – його голос тремтить. Кадик сіпається. Я розумію, що йому важко. Це так дивно. Все не зрозуміле. 

– Добре, – мені лишається лише погодитись. 

– От і чудово. Збирайся, – встає та обтрушує коліна. 

– Куди? – шокуюсь. 

– В моєму ресторані, сьогодні, проводиться корпоратив, – посміхається лише самими кутиками губ. 

– А я тут до чого? – закочую очі.

– Ти моя дружина, – простягає мені руку. Гаразд. Корпоратив, так корпоратив. Піду. Я кладу свою руку в чоловікову та підіймаюсь. – Я викличу тобі стиліста та перукаря, – цілує тильну сторону моєї руки.