Глава 3. Ніч, яка несе за собою наслідки

Глава 3. Ніч, яка несе за собою наслідки

– До речі... гарне пальто. У мене було таке ж саме, – він лукаво посміхається, а я шоковано кліпаю. Стоп камера, мозок включається. 

– Тобто схоже? – нервово хихочу. Прикривши рот рукою. 

– Та таке ж зранку пропало. От хотів одягнути, але виявилось, що його хтось поцупив, – він знову посміхається, а я ладна крізь землю провалитись. – І туфлі схожі. А який там розмір? Певно сорок п'ятий? – запитує виходячи з машини. Я відходжу на кілька кроків. Потрібно щось швидко вигадати і не осоромитись ще більше. Якщо виявиться, що пальто його. То й гроші теж. То, що це виходить? Я вкрала в нього не тільки пальто, а й десять баксів. Які ж йому і пропонувала. Я хитаю головою, щоб відігнати набридливі здогадки і кривлюсь, мов від болю. 

Думай, Лілі, думай, – ледь не кричить моя підсвідомість, але я тяжко видихаю та видавлюю з себе натягнуту посмішку. 

– Та вони не ваші. Там наче сорок четвертий, чи третій, – боже, що мелю? Дурку викличте, ато я зараз впаду в істеричний сміх. 

– Впевнені? – підходить ближче та нахиляється. Його дихання обпекло моє чоло. Він не реально високий. Звісно. Такий м'язистий чолові. Прямо скала, яку навряд можна здвинути. 

– Пх... – пирхаю. – Звісно. Ви мене за дурепу тримаєте? – відводжу зніяковілий погляд у бік готелю і молю, щоб бігом втекти.

Микита примружує очі, а я готуюсь до втечі. Роблю кілька повільних невпевнених кроків вбік. Потім ще одні. Чоловік дивиться на мене, мов на справжню дурепу. Оце позорисько, Лілі. Ти, як мала дити. 

– Вибачте, але мені час, – тараторю та розвертаюсь. Роблю крок і застигаю, коли чоловіча рука падає мені на талію. По тілу пробігає мороз. Я здригаюсь і рівняюсь з чоловіком. Голосно ковтаю та дивлюсь на нього з під лоба. 

– Не так швидко, – баритонить той. Я здивовано підіймаю очі і зустрічаюсь з його блакитними сніжинками. – Мені теж потрібно в цей готель, – кивком голови він вказав на будівлю. 

– Серйозно? – видаю здивування. 

– Серйозно, – повторює за мною та підморгує. 

– Не може бути, – голосно ковтаю та переводжу погляд на будівлю. 

Тобто це був все ж він? Але, чому не скаже прямо в лоб? На скільки я пам'ятаю, то Микита був тверезим. 

– Може, Лілі, може, – підштовхує мене до сходів готелю і я слухняно йду поруч. Я не очікувала, що на нас п'ялитиметься весь вестибюль. Ну чесно... Він попзірка, чи може мільйонер? Бо презирливо дивились, якраз на мене. На Микиту дивились, як на Бога. 

Коли ми заходимо до ліфту, я шлю все під три чорти і відходжу від чоловіка. Не хочу більше мати нічого спільного з ним. Точно! Пальто. А якщо воно не його? Боже... Лілі, ти в повній дупі. Та ще й його пронизливий погляд такий, що хочеться сховатись.

Ліфт роз'їжджає свої двері на моєму поверху. Спочатку, я шокуюсь, що чоловік виходить. Потім повертається до мене і запитально дивиться. 

– Ви не йдете? – запитує, коли я стою, мов тупа вівця та свердлю його обличчя поглядом. 

– Ні. Хіхік, – нервово хихочу. – Я переплутала. Мені поверхом нижче, – говорю вигадуючи. Розумію, що брешу і щоки починають палати. 

– Впевнені? – запитує наполегливіше. 

– Так-так. Не хвилюйтесь, – киваю так, мов та собачка в машині на панелі. 

– А мені здається, що ваш номер, п'ятсот четвертий, – примружує він очі. 

– Та ні. Ви, що? Подивіться на мене і на мій вигляд. Люкс? Ні-ні... Точно ні, – хитаю головою, мов та дурепа. Розумію, що тону в брехні і мені не дуже вірять.

Дожилась, Лілі. Ти стаєш потенційною брехухою.  Я хочу натиснути скоріш на кнопку поверхом нижче, але чоловік прошмигує та витягує мене з ліфту. 

– Досить ламати комедію. Ось твій ключ від номеру. Чи ти думала крізь стіни пройти? – примружує він незадоволено очима. 

Я важко видихаю. Опускаю голову до низ, мов якась шкідниця. Розумію. що нашкодила і не знаю, як виправитись. 

– Вибач, – хрипло та тихо шепочу. 

– Що ти сказала? Повтори, – грубо хапає мене за підборіддя двома пальцями. Потім підіймає його, щоб я могла дивитись йому у вічі. Але я й цього зробити не можу. Відводжу погляд в бік. – Соромно дивитись? – гмикає він, а я готова провалитись крізь підлогу. 

– Соромно, – випалюю ображено. 

– Чому тоді ламала цю комедію. Ти ж уже все зрозуміла ще біля готелю, – випалює цей негідник. 

– Я ламала, значить. Добре. А ти б не міг пояснити мені, дорогенький. Чому сам ламав комедію ще з того моменту, коли я сіла у твою машину? – я почала злитись та на ходу знімати пальто. Кидаю його в чоловіка. Очі палають від гнів. 

– Хотів, щоб сама згадала, – хмикає той. 

– Сама, значить? Ти ж бачив у якому я була стані. Думаєш у такому стані люди можуть щось мислити? – обурююсь. 

– Бачив, – відводить він погляд. 

– Звісно бачив. І не тільки мій стан. А як ми опинились у тебе вдома? – запитую те, що найбільше цікавить.  

– Ти так забажала. І не тільки це Ти багато чого бажала. А найбільше про дитину, – шокує мене. 

– Що... – не можу оговтатись від почутого. Хочу кинути в цього покидька його ж туфлею. 

– Ну. У мене дома величезна ялинка. Ти захотіла побачити і загадати там своє заповітне бажання. От я й відвіз тебе туди. І не тільки. Ще на Хрещатик. Ти й там бажала про дитину, – чухає він потилицю. 

– А тобі, що з моїх бажань? – скептично оглядаю його розгублене бажання. 

– Нічого, – стинає він плечима. 

– Отож-бо, – важко видихаю. Це ж треба. Я бажала про дитину. Шкода, що я не пам'ятаю.Досить з мене присутності цього нарциса. Я розвертаюсь та починаю йти до свого номера. Стискаю картку так, що ріже в пальці та долоні. Я не можу заспокоїтись. Чомусь хочеться сісти і розплакатись. Я взагалі не пам'ятаю, коли це робила. 

– Може поговоримо? – запитує не здвинувшись з місця. – Сьогодні все ж таки Різдво. 

Я злюсь на нього, на себе, на усіх. Проводжу карткою по замку і він пілікає. Забувши ще про одну річ, я на мить застигаю. Нагинаюсь та знімаю черевики. Розвертаюсь та жбурляю їх, йому до ніг.