Глава 2. Втеча в чужому одязі

Глава 2. Втеча в чужому одязі

Ранок розбудив мене сонячними промінчиками у зимову пору. Я потягнулась на ліжку, мов той кіт. Зараз так не хотілося вставати. Саме  в Різдво хотілося просто по людські відпочити. Мені було добре. Навіть занадто. Моє тіло солодко нило. Від вчорашньої ночі ще залишився аромат. Я повернула голову та побачила перед собою порожню половину ліжка.

Може це й на краще. Подумки я вважала, що навіть добре, що я не пам'ятаю його обличчя. Що навіть не знаю, хто він, але те, що я в чужій квартирі, я зрозуміла вже зовсім пізно. І як так сталось? 

Моя підсвідомість підірвалася разом зі мною. Я оглянула кімнату і зрозуміла, що я точно не у своєму номері, і, не в номері незнайомця. Тоді, що вчора відбувалось? 

Я навшпиньки встала та помітила, що без одягу. Він весь був розкиданий по кімнаті. Від розуміння, моя щелепа затремтіла разом із губами.

Ох... Це ж треба було так вляпатись? Мені потрібно валити звідси. 

Я почала шукати свої речі, які не можливо було знайти. Ліфчик висів на люстрі, а трусиків я взагалі не знайшла. Може я вночі їх взагалі не натягувала? Мабуть. Швидко знайшла джинси та кофтинку. Натягнувши на себе одяг, я прошмигнула в коридор. Пройшла до якихось дверей та відчинила їх. За ними виднілась шикарна ванна кімната. Від такої хотілося закричати. Вау! 

Похитавши головою і відігнавши дурні думки, я попрямувала в інший бік. Я ледь не стрибала на місці від радості, коли побачили двері на вихід. Але хотілось плакати, коли не помітила свого взуття. 

Знайшовши в тумбі брендові чоловічі туфлі сорок четвертого розміру, я вскочивши в них відкрила вхідні двері. З них відразу повіяло морозним холодом та снігом. 

Я зачинила їх назад та притулилась спиною, переводячи дихання. Мені потрібна куртка. Обшукавши всі вішаки, я знайшла більш менш нормальне пальто, яке не висіло на мені, як ганчірка. 

Знову відкривши двері, я вскочила в кучугуру ледь не по пояс. Я вже й повзти була готова, аби тільки геть з цього будинку. 

Ну й де я? Всюди якісь багаті дома. Я такі бачила, коли їздила до боса, щоб забрати його речі. Не кажіть, що я в найбагатшому районі? Ааа.. Бляха! 

І, як звідси вибратись? 

Я пройшла ще кілька метрів та помітила автобусну зупинку. Але, як доїхати, коли в кишені миш повісилась? 

Хоча стривайте... Я прощупала пальто, яке висіло на мені. Опа! Я знайшла там десять баксів. І, що мені з ними прикажете робити? Бляха! 

І немає нікого, щоб обміняти на гривні. Ааа...

В мене вже починалась справжня істерика. Починало всю трясти. Бррр... 

Від згадки, що я могла спати з якимось мільйонером, або мільярдером мене перетіпнуло. І, коли ж ти тільки встигла, Лілі? 

Я топтала сніг ногами десь з годину. Добряче так змерзла. В мене навіть бурульки з носа поросли, але ні одного автобуса, або живої душі не побачила. Навіть машина не проїжджала. Що ж це таке? Всі вимерли, чи що? 

Я вже почала стрибати, аби нагрітись. Туфлі, які були холодні ніяк мене не гріли. Я здається уже не відчуваю пальців на ногах. Від цього у мене почалась ще більша істерика. 

Нарешті, я побачила на горизонті відблиск фар. Я б зраділа навіть пропахлому позашляховику, але назустріч їхала нормальна дорога автівка. Я підняла трішки руку, щоб зупинились. І таки бінго! Авто спинилось прямо біля моїх ніг. Відкривши дверцята, я просунула у них голову. Побачивши за кермом привабливого чоловіка, я навіть втратила дар мови. Спочатку обличчя мені здалось знайомим. 

– Ви будете сідати, чи так і мерзнутимете? – запитав посміхнувшись чоловік. 

– Так-так, вибачте, – поспіхом заговорила сідаючи в автомобіль. 

– Дивлюсь ви гарно провели Різдвяну ніч, – вказав він кивком голови на мій вигляд. 

– Не питайте. Я навіть не пам'ятаю, як тут опинилась, – важко зітхаю та прикриваю обличчя руками. 

– Буває, – посміхнувся незнайомець. – Я Микита, – додав він рушаючи. 

– Лілі, – посміхнулась йому у відповідь. 

– Гарне ім'я, – підморгнув мені. 

І, до чого це все? 

– Так... – важко зітхаю та тереблю низ свого пальта. – Мама любила дивитись іноземні серіали. От і назвала мене в честь одної із чергових улюблених актрис, – я лагідно посміхнулась згадавши матір. 

– Певно ваша мама дуже любить дивитись кіно. 

– Любила, – гірко посміхнулась чоловікові. 

– Мені дуже школа, я не знав, – він кинув на мене один панічний та співчутливий погляд. 

– Нічого. Ви ж мене бачите вперше. Звідки б вам було відомо про моє життя, – розвела я руками. – Не варто сумувати. Це було давно, хоч і до цього часу болить. 

На деякий час ми замовкли. Я занурилась у власні думки, як і Микита. Здавалось ніхто не хотів порушити цю тишу. 

– Так, куди вам їхати? – запитав через довгий час Микита. 

– До готелю, – повідомила йому. Потім сказала назву. 

– Ти приїжджа? – знову запитав. 

– Уже ні. Кілька років тому, я переїхала з Рівного у великий Київ. Знайшла хорошу роботу, а потім і хлопця, – згадуючи свій перший приїзд до Києва та знайомство з Богданом, я голосно засміялась. 

– Що таке? – запитав чоловік. 

– Нічого. Просто згадала, яким веселим був мій перший день у великому місті. 

– Мабуть, ви не забудете його ніколи, – він поглядав на мене з цікавістю. Інколи мені здавалось, що ці погляди були двоякі. 

– Ні, – похитала я головою посміхаючись. 

– То у вас є хлопець, – важко зітхнув він. 

– Був до вчорашнього вечора, – швидко пробубніла собі під ніс. 

– Ооо... Вибачте. Я певно забагато питаю і лізу не у свої справи. Ще раз прошу за це вибачення.

– Нічого, – посміхнулась я. 

Зараз дійсно хотілось посміхатись. Приємна розмова з Микитою і цей чарівний сніг, який все сипав і сипав. Здавалося на вулиці була справжня казка і тривала вона до того часу, поки я їхала з цим чарівним чоловіком у машині. Коли він припаркувався біля готелю мені навіть стало трішки сумно.