Глава 1. Мені потрібен спадкоємець

Глава 1. Мені потрібен спадкоємець

У квартирі, як завжди панувала дика тиша. Я вже звикла до такого, але інколи ставало лячно. Все здавалось таким моторошним. Пригашене світло майже сутінки, ані тобі звуку, ані шороху. Пройти по такій квартирі і не нашуміти, це дуже складно, але, коли звикаєш, то вже не можеш не йти навшпиньки. 

Я зайшла до вітальні, де й побачила глуху картину, яку бачу уже п'ять років. Богдан сидів за своїм письмовим столом та вивчав свої багато обіцяючі, мільйоні контракти. Так-так, в повній тиші, де й можна зійти з глузду. Він так звик і привчив мене. 

– Привіт, любий, – пошепки заговорила до чоловіка, який навіть плечем не повів. 

– Що сказав лікар? – холодно, не обертаючись запитав він. Дивно якось. І до цього його холоду я звикла. 

– Нічого хорошого, – відповіла те саме, що й подрузі. 

– Тоді поясни, – знову не обертаючись, таким же холодним тоном промовив мій хлопець.

– Мені повідомили, що я не зможу мати дітей, – важко зітхаючи та спотикаючись об власні слова, я ледь не втрачала свідомість.  

– Як так!? – від його дикого запитання, я ледь не вдавилась слиною та, не вдарилась потилицею об книжну шафу.  Тепер його божевільно холодні до болю очі пронизували мене, мов тою голкою. 

– Мені так пояснили, – додала я. 

– Тобі пояснили, значить? А мені ти нічого пояснити не хочеш? – його два чорні кристалики загорілись полум'ям і я голосно ковтнула. У темряві його очі були надиво агресивні і наводили жах. 

– Хочу. Якщо ти не зможеш з цим змиритись, то нам краще розійтись, – промовила твердо. Я знала, що від такого мого тону він захоплювався. Йому подобались сильні жінки. Ті, що не плачуть від кожного зламаного нігтя, або коли немає в продажі їхньої улюбленої сумочки. Мій сильний характер і зачепив цього хижака. Не знаю добре це, чи погано, але поки це віяло тільки страхом. 

– Не зможу, Лілі, і ти про це знаєш. Мені потрібен спадкоємець. Я вже не такий молодий, щоб чекати. 

– Я все розумію, – киваючи я відходжу до дверей. – Я тоді піду збирати речі, – додаю кладучи руку на дверну ручку. 

– Як бажаєш, – так само холодно відповів та знову повернув голову до своїх паперів. 

Я не зітхала і навіть не плакала. Все розуміла і без його слів. Він не буде терпіти чужої дитини в домі, тому його не обходить мій стан. Те, що відчуваю я. Інколи так буває. Ми закохуємось не в тих людей, або ж просто вибираємо не того. Потім стаються дивовижні речі з якими ми просто не можемо змиритись. 

Я зайшла до нашої спальні, і не увімкнувши світла почала навшпиньки кидати речі до валізи. Я не мала уявлення, що саме я кидаю, але мені цього було й не потрібно. Навіщо мені всі ці лахи, коли життя ламається на друзки. 

З невеличкою валізою, я так само навшпиньки покинула квартиру. Не було сенсу прощатись та щось пояснювати один одному. Все й так було зрозуміло. 

– Що він сказав, Лілі? – накинулась на мене подруга, як тільки я вийшла з під'їзду. Я не очікувала, що вона чекатиме. Хоча вона теж дуже добре знає Богдана, щоб їхати. 

– Майже нічого, – зітхаю важко. 

– Зовсім? – вражено говорить вона. – Ви навіть не говорили? 

– Чому ж... говорили. Нам цього достатньо, аби зрозуміти дуже важливі речі, – посміхаюсь крізь сум. – Поїхали вже. Тобі все одно не зрозуміти. 

Я знову підштовхнула подругу до машини та сіла сама. Я ж викликала їй таксі, а вона все одно лишилась. Дуже віддана, чи щось інше? Я поки цього не розумію. 

По дорозі до готелю я завезла подругу та запевнила її, що й в номері мені буде непогано, але вона все одно тягла мене до своєї квартири. 

– Ні, Віоло. Різдво - це сімейне свято. У тебе чоловік та діти. Я не можу зловживати твоєю добротою. Все станеться сьогодні, або я відсвяткую, як треба, або завтра на Різдво буду відчувати самотність. Ти ж знаєш, що мені краще буде в готелі? 

– Знаю, але я все одно б хотіла, що б ти була в затишку, а не в пропахлому номері, – заперечувала вона. 

– Ну, номер люкс, я не думаю, що буде пропахлим, – засміялась я. 

– І все одно... 

– Ні, Віоло, – перебила її потік слів. 

У неї закінчились аргументні заперечення і вона нарешті відступила мене. До готелю їхати довго не довелось. Це й неподалік мого офісу і взагалі він виявився досить пристойним місцем у Києві. Я швидко зняла собі найшикарніший номер цього готелю і попрямувала до ліфта. Хотілось чим швидше окунути себе у джакузі з різними маслами та пінкою для ванни. 

Кинувши валізу у вітальні, я включила гарну музику на програвачі і пішла до ванної на ходу знімаючи з себе одяг. Набравши повне джакузі води і вливши все, що можна, я занурилась в нього з головою. Приємна музика і тиша огорнули мене, мов ковдра. Я трішки заспокоїла свою внутрішню бурю. Діставши зі стелажа пляшку дорогого віски, я налила собі у склянку та нагріла собі ним душу, яка й так пекла. 

Вечір обіцяв бути затишним та спокійним. Мг... Так, я думала після пляшки віски. А потім все так закрутилось. Голосна музика. Танці на самоті. Я  сп'яніла та в рушнику. 

В мої двері постукали. Спочатку я не розчула. Потім стукіт став голоснішим і мені довелось плентатись до них. Ноги заплітались. Я ледь розбирала куди йти. Відчинивши готельні двері, я помітила розлючену постать чоловіка, яка дивилась прямо на мене. 

– Ви б не могла трішки зменшити звук? – проскреготів незнайомець. 

– Могла б, але не буду, – ледь завертіла я словами. 

– Тоді я зроблю це сам, – увірвавшись у мій номер, цей чоловік минув мене та пішов до моєї вітальні. Я тримаючи склянку з міцним напоєм попрямувала за ним. 

– Взагалі-то ви не маєте ніякого права вриватися в мій номер та, в особистий простір, – говорила я тому в спину. 

– А ви не маєте права заважати іншим спати, – прошипів він, коли вимикав програвач. 

– Це моє діло, що мені робити, а не вам, – пробубніла.