Пролог

Пролог

Страшний діагноз, який відкрив мені очі. Він став для мене болючим ударом по моєму житті. Спочатку мені здалось,  що я не розчула. Що це все лише маячня мого лікаря, але якби все було так просто, то люди б не мали такого сильного бажання до дива. І ось я чую ці слова, і пробую не звалитись у темряву моєї підсвідомості. 

– У вас безпліддя. 

Мої ноги підкосились і, що, що я сиджу. Я й так ледь трималась чекаючи висновку всіх обстежень, але цього я не очікувала. Такий страшний діагноз і це напередодні Різдва. Здавалося все мало бути навпаки. Мало бути якесь дивовижне диво, але його не сталось. Цього просто не могло бути. Я не можу в це повірити.

– Це певно якась помилка. Може ви переплутали мене з кимось іншим? – тремтячим голосом промовила втримуючи порив сліз. 

– Ні. Помилки бути не може. Діагноз вірний. Чекайте на диво, – промовив цей бездушний лікар. 

Яке ще диво? Де його взяти? Чаклувати я не вмію, а в бажання просто не вірю. 

– Дякую, – проковтнувши цю подяку, я кілька раз вдихнула та видихнула, щоб заспокоїтись. 

У відчаї я піднялась з крісла та попрямувала до дверей. Що може бути для жінки найгіршим? Правильно, це не мати дітей. Не мати можливості поцілувати рожеві щічки та потримати маленьку ручку у своїй. 

Як же важко відчувати це все. Знати, що це відбувається саме з тобою. І де ж я так нагрішила? Наче ніколи, нічого, нікому поганого не робила. Конфліктів уникала. Намагалась допомогти, коли мене про це просять. Зі всіма привітна і завжди життєрадісна. І це така плата за мою доброту? 

Здавалося я зараз звалюсь тут без свідомості. Але, ні. Я відчинила двері та пішла до виходу. Потрібно триматись, щоб бути ще сильнішою. 

Я вийшла на вулицю, де мене зустріла моя подруга, яка була бліднішою навіть за мене. Я важко зітхнула та підійшла до неї ближче. 

– Що вони сказали? – схвильовано потираючи руки запитала Віола. 

Ох... Що ж мені відповісти? Я втомилась від цієї суматохи в лікарні, а тепер ще з подругою має бути довга і насичена розмова. 

– Нічого хорошого, – заговорила після довгої паузи. 

– Тобто? – перепитала вона. 

– Я не можу мати дітей, – від своїх же слів, я ледь не вдавилася клубком нервів, які вже панічно володіли мною та моїм тілом. 

– Не може бути, – приклала вона дві руки до рота. З її очей покотились сльози мов дві горошини. Що-що, а в подрузі я не любила саме її сентиментальність, яку вона ніколи не приховувала від інших. Сльози - це слабкість жінки. Ми не маємо показувати свою слабкість перед іншими, а особливо перед чоловіками. Вони цього найбільше не люблять. І це таки правда. 

– Досить, Віоло. Перестань плакати. На цьому світ ще не закінчувався. Я щось придумаю, – обійняла я  свою плаксу та проковтнула свої солені каплі. 

– І, що ж ти зможеш придумати? – не втихала вона. 

– Візьму собі дитину з інтернату, – посміхнулась до неї та протерла її мокрі щічки двома руками. 

– Але ж Богдан цьому не зрадіє, – злякалась вона. 

– Ну, нічого. Я вже все одно нічого не зможу вдіяти. Не сподобається йому так, то буде ніяк. На одному чоловікові світ не зійшовся. 

Але, чи думала я так, як говорю? Ех... Так. Я завжди думала на перед і відповідала за дійсність своїх слів. Мій девіз - спочатку думай, а тоді говори. От так. 

– Як ти так можеш? – дорікнула ображено Віола. 

– Отак, подруго. Я оптимістка. Тому підібрала свої соплі і поїхали. В мене ще буде дуже довга розмова з моїм хлопцем, який дуже хотів собі хлопчика, – гірко посміхнулась до Віоли і підштовхнула її до своєї машини. 

Ось так. Тепер у мене, ані дити, ані чоловіка. Що може бути кращим напередодні Різдва? Ахах... Та вже нічого. Хоча ні. Все може відбутись саме в ту саму ніч напередодні Різдва. Саме ніч перед Різдвом.