2 Розділ

Дядько приїхав не привізши собою нічого. Рідні також вже не мали запасів харчів. 

  Вночі повинен був бути сильний мороз. Коли Тарас розповів про ту подію, дядько навіть похвалив. 

  Каже: «Молодець, що не відчинив». 

  Тітка узагалі захворіла. Під очима виднілись синці, а у роті давно вже не було ані рісочки. 

  — Хай знайде хоч щось! — гукнула Фаня з печі.

  — Подумай, стара! Зараз ніч і така хуртовина. Хай сидить вдома, — відказав обурений дядько. 

  Хлопець відчував провину, що не знайшов нічого, тому підбіг до дядька та помахав рукою. 

  — Я принесу їжі! Обіцяю. 

  — Сиди, кажу, —  грізним голосом відповів чоловік та пішов. 

  Ніч мала бути холодною. Хуртовина лякала кожного, хто залишався на подвір'ї хоч трішки. Спочатку тримала за ніс і так, що він аж червонів. Потім мерзли пальці, а далі мати природа вкладала спати в теплий білий сніг. 

  Тарас не міг просто спати. Він знав, як важко тітці Фані. 

  «Може, знайду хоч трішки їжі», — подумав до себе. 

  На ноги одягнув теплі батькові шкарпетки, в яких виднілася діра та куртку. Правда замала, але гріє. В старій шафі дістав Біблію, і пішов собі світ за очі. 

  Ніч тільки довшала з кожною хвилиною. Дядько встав, аби перевірити, чи не змерз хлопець. Тихенько зайшов до кімнати, але в ліжечку нікого не знайшов. 

  — Ах ти, малий негідник! Куди ж в таку погоду! — вигукнув він.

  Чоловік вибіг на вулицю, та снігу було так багато, що двері не відчинялися. Він кричав, штурхав — марно. 

  — Боже, тільки зараз починаю вірити в тебе. Збережи цього хлопця. Будь ласка, —  тільки і зміг вимовити дядько. 

  Тарас йшов степом, не озираючись назад. Страх перед ніччю лякав його. Ніг вже не відчував. Вдалині побачив вогонь. Він тихим полум'ям дарував тепло. 

  «Як же добре, напевно, людині, що там, —  подумав хлопчик. — А якщо це ті чоловіки, які відібрали в нас корову та козу... Дядько казав оминати їх». 

  Хтось потроху наближався. Тарас, злякавшись, побіг в кущі. Але потім голосно засміявся, побачивши винуватця його страхів. То був старий дідусь в шапці та з торбинкою. 

  — Щось сталось, хлопче? —  спитав старий. —  Чого не вдома? 

  — Я пішов шукати їжі для тітки та дядька. 

  — Рідні твої? — поцікавився дідусь.

  — Та ні. Ховали моїх батьків від злодіїв. Так і потоваришували. А тепер і мене виховують. 

  — А це що? —  вказав на Книгу старий.

  — Біблія, — відказав Тарасик.

  — Зрозуміло, хочеш їсти? —  спитав дід, шукаючи сухарі у своїй торбинці. 

  Хлопець ствердно кивнув. Вони присіли біля вогнища та трохи перекусили. 

  Дідусь розповідав про дивні світи, радісні дні. Він вірив, що скоро все закінчиться. Скоро настала опівніч. Тарас хотів йти, але чоловік зупинив його.

  — Поспи, адже змерзнути легше, аніж зігрітись. Вкрийся ковдрою, а я прослідкую, щоб ніхто не прийшов, —  сказавши це, старий узяв рушницю. 

  Через декілька хвилин чоловік і собі заснув. Хлопчик не міг також поринути у власні сни, бо знав, що вдома хвилюються. Він вкрив ковдрою приятеля та тихцем пішов собі. 

  Хуртовина не вщухала. 

  Будинку не було взагалі видно. Незабаром почувся постріл. Злякавшись, малий почав бігти. Двоє незнайомців гнались за сиротою, але їм це набридло, тому вже скоро пішли геть. 

  Серце калатало. Було так страшно, що не міг ані йти, ані сидіти. Тіло не слухалось. Снігу ставало дедалі більше. 

  — Я зможу! —  кричав Тарасик. 

  Марно. В його кишені тепер лежало декілька сухарів, але не для себе, а для тітки та дядька. Руки вже зовсім не слухались. Ніч не завершувалася. Щоки палали, і тепер Тарасик відчув тепло. Він тихенько ліг в сніг, закутавшись в уявний плед. 

  — Мамо! —  крикнув останній раз. 

  Молода дівчина узяла його на руки. Чоловік погладив по чолу. У відповідь хлопчик лише посміхнувся. Сніг летів маленькими сніжинками, а невдовзі настав ранок...

Любі читачі! 

Дякую, що прочитали цю коротеньку історію. Знайте, що завжди треба йти уперед. Ніколи не падайте духом, навіть тоді, коли важко. Гарного та спокійного усім дня.