Автор

Я, Гатальський Петро Петрович, народився в ніч з суботи на неділю . Мама казала, що це відбулось 30 листопада о пів на першу годину; ходив реєструвати народження онука дід – моя поява зареєстрована 29 листопада 1941 р. Мама говорила, що це тому, що дата мала значення для призначення новонародженому продуктового пайку.

Про життя в окупації мама розповідала різне. І про пристойних німців на квартирі, від яких збереглись фотографії мене малого, і про те, як вони попереджали про небезпечність іншого (“Наці!”), і про роботу на німецькій кухні, яка допомагала вижити (дозволяли забирати додому картопляні лушпайки), і про те, як я на руках у неї вхопив за ствол пістолет, яким “наці” погрожував їй.

Найперша моя згадка – в нашій кімнаті червоноармієць споряджає круглий диск ППШ, а я хочу погратись блискучими патронами – він посміхається і ласкаво говорить, що це не можна. Це могло бути в січні 1944 року.

Пам’ятаю, як, повертаючись з Білорусії від батькової рідні, ми їхали в товарному вагоні, солдат мене спитав, хто мій батько – я сказав, що був зенітником і не повернувся з війни. Той солдат подарував мені губну гармошку. Про подальші події розповідала мама, я не запам’ятав: десь між Калинковичами і Житомиром ці люди в формі через розкриті двері повикидали валізи пасажирів і виплигнули самі. Один з пасажирів не хотів розставатись з своїм чемоданом і виплигнув разом з ним. Мене з мамою і ще кілька жінок з клунками вони не грабували – сказали тихо сидіти в кутку. У нас в торбині мама везла продукти, які дали  батьки тата. Ці події могли відбутись в теплі дні осені 1945 року.

Пам’ятаю фотографування при перших сніжинках в дитячому садку в двоповерховому будинку по вул Пушкіна біля цвинтаря, в якому розміщався ще й притулок сиріт.

Пам’ятаю як мама робила цегляну стінку в колишній стайні по вулиці Велика Юридика (потім К.Маркса, Грушевського), де дідовій сім’ї дали житло. Саме там я почав хворіти – колишня стайня була шкідливою не лише цій фотографії батька, а й мені. Батько подарував цю фотографію сестрі 22 січня 1937р. а вона передала мені на згадку при першій зустрічі в 1944р.

Потім зиму ми жили з маминою молодшою сестрою і двома її синами в кутовій кімнаті на другому поверсі будинку (ДНС) напроти театру – це запам’яталось через хворобу та іграшки – гільзи від стрілецької зброї та військова фурнітура.

Ще запам’яталось, як ридала мама, коли в магазині на розі вулиць Житомирської і Білопольської у неї на початку місяця вкрали продуктові картки. Це було, мабуть, десь року 1946-7, ми вже мали окрему кімнату з спільною кухнею по вул. Володимирській 10.

З гарнізонного дитячого садку навпроти комендатури на центральній вулиці міста Білопільській (пізніше К.Лібкнехта, Європейській) пам’ятаю ліжка, що складалися, схожі на брезентові ноші з ніжками як у козлів для пиляння дров. Вони запам’ятались тому, що ми спали в них по двоє і я, поправляючи спільну ковдру, з маху всівся на живіт сусіда. Як я перелякався від його вереску! Але особливо запам’яталось ставлення частини дітей до цієї події: вони пропонували кричати сильніше, щоб мені перепало більше. Покарання, якщо воно й було (я ж зробив боляче не навмисно), не запам’яталось.

Згадую, як  з садочка йшов додому проїжджою частиною, про щось думаючи  - і тут повз мене пролетіла порожня консервна банка. Озираюсь і бачу, як водій вантажної машини кричить до мене, щоб я звільнив йому шлях. Мамі хтось розповів про цей випадок, вона переживала через мою неуважність…

Ще пам’ятаю смак молока зразу з-під сусідської корови, яке мама заробляла, коли мене поставили на облік до туберкульозного диспансеру - рентген виявив у мене затемнення легенів. Мама виходила мене.

Запам’ятав період, коли мама працювала в Будинку Малечі нянею – через розповіді про маленького хлопчика-татарина. Як я просив взяти його за братика!

Життя на вул Володимирській запам’яталось ще й “забавами” із залишками зброї. Робили самопали з стволів гвинтівок, в чому нам допомагали дорослі, заварюючи з одного боку обрізок ствола и приварюючи до нього ручку. Стріляли або справжніми кулями, забиваючи їх після того, як насипали порох, змішаний з сіркою від сірників, або якимось залізяччям з таким же зарядом. Раз у товариша заряд спрацював не від підпалу, а від надмірного старання при забивання кулі. Шомпол і куля , на щастя, нікого не зачепили.

Далі було навчання в семирічній школі № 4 в 1949-56рр. Першу оцінку в першому класі я пам’ятаю досі - три з мінусом за каліграфію. Почерк у мене і тепер відповідає цій оцінці, але навчання давалось мені легко і закінчив школу з похвальним листом.

Мама хотіла, щоб я вчився далі. Середня школа тоді ще була платною, тому я і поступив після співбесіди в машинобудівний технікум. Обрав ливарний факультет - там була найбільша стипендія. В школу я ходив в синіх галіфе сусідського квартиранта, в кирзових чоботях, але це нікого не шокувало – я не один був так вбраний, студенту ж хотілось кращого. Ціну копійчини я знав добре...

Сусіди вважали, що мамі було б легше, якби я пішов в ФЗУ при заводі “Прогрес” - там і харчування, і одяг, і заробіток. Вчили лише робітничим спеціальностям, про загальну середню освіту у ФЗУ не було й мови. Мамі ж життя показало ціну освіти, тягла мене з усіх сил. Здоров’я не дозволяло їй довго працювати, а хворіючи працівники і тоді відчували тиск невдоволення їх працею. Тоді ж ми змінили адресу – така ж комунальна квартира у дореволюційному будинку, збудованому на одного хазяїна по вулиці Фрунзе (зараз повернули колишню назву Данилівська).

Бердичівський маштехнікум, крім позитивних спогадів про студентське життя, залишив і важку образу: на одному з зборів мій колишній шкільний однокласник,  виступив з вимогою позбавити мене стипендії через те, що моя мама займається не суспільно-корисною працею. Фінансових наслідків заява не мала. Коли років через 20 я зустрів того однокурсника (він отримав квартиру недалеко від моєї мами), то по його поведінці зрозумів, що і він пам’ятає ту підлоту.