Ти довів до сліз дівчину, яка не вміла плакати

Що ж. Впізнати Жана було не важко. Він був майже як живий. Навіть щоки не такі запалі, як були тої ночі,  що ми бачились востаннє. Він наче спав,  з тим дуже знайомим виразом, якого  давно у нього не бачила. Впевнений у своїй правоті й задоволений.

Себастьян  не давав мені боятися просто своєю присутністю. Він усе передбачив.  І вкладки з камфорою для носа, і те, що треба буде мені зробити - по кроках. Тримав мене за плечі так, щоб я чула, як рівно б’ється його серце.  Повторив, щоб не дивилася на руки. 

І я намагалася на них не  дивитись, тільки помітила, що пальці дуже темні.

А все інше не залишало сумнівів - це той самий Жан, якого я бачила в будь-якому вигляді й  стані десять років кожен день,  з ким пройшла шлях від нікому не цікавої незграбної учениці модельної школи до вершини - складний і важкий шлях. 

І цей красень з тонкими рисами аристократичного обличчя, цей учитель і наставник, духівник і нянька, що створив мене своєю  волею і знаннями всього лише  з купи тонких кісток і бажання вибратись з фавелу, недавно мене майже вбив. Два рази. 

Третього разу не  буде. Ми не в казці. Так сказав мій коханий,  і я одразу повірила.

Та мені й двох разів вистачило, щоб  боятися снів.

Тільки коли я вдома і зі мною Себастьян,  не бачу кошмарів.

Навіть не знаю, чи вдасться сьогодні заснути. В літаку не вийшло. 

Тому мене трохи трусить в цьому домі мертвих. Навіть коли ми вийшли, і я підписувала папери й поруч був адвокат. Він дивився, щоб я не поставила підпис не в ту клітинку. Навіть коли ми вийшли на тепле сонячне подвір'я, зігрітись не вдалося. 

Жан був католик. І я не знаю, як він би поставився до власної кремації. Але здається він віддав розпорядження про кремацію матері й кузини. І тої дівчини, яку видав за мене там, на островах після урагану.

Тож буде теж спалений і похований поруч з матір’ю.

Вибач, Жане,  я не навідуватиму тебе.  Твою обручку  в тій самій коробочці у вигляді серця покладу до твого праху. 

Ти тепер десь там, де можеш почути все, що я тобі казала весь цей час, поки замовкла для живих. Не буду повторювати. Забери з обручкою і все інше, що було у нас спільного.  Я не повернуся у той красивий лискучий від глянцю світ. Не тому, що там погано, ні. То гарна робота і красиві люди.

А тому, що там навіки залишилася твоя тінь.  Не хочу з нею зустрічатися.

Про що ти думав, коли зрозумів, що помираєш? 

Коли ти мене залишив без світла й повітря, я дихала, як ти колись вчив. Ти  казав, що плакати ніколи не можна і треба дихати, щоб стримати зайві емоції.

Я дихала, не плакала й чекала,  поки Себастьян мене врятує. А тобі було на кого чекати? 

Ти ж сам казав, що знаєш - вона тебе вб’є, й  хотів встигнути раніше. То означає що вона встигла? Або ти,  як завжди, вигадав щось незвичайне? 

Ні, так не годиться. Я знову розпитую тебе, а Себастьян мене питає про щось і не може дочекатися відповіді.

Помер, так помер. Нехай поліція розбирається. Що я їм скажу - що у тебе занадто спокійний вираз, такий у тебе був тільки тоді, коли тобі вдавалося щось важке й складне.  І ти  б не був такий вдоволений, якби раптом зрозумів, що тебе отруїли, а ти не встиг першим...

- Перепрошую, задумалась, повтори, будь ласка, я трохи не в собі.

- Та власне нічого, просто питав, чи ти мене чуєш, ти була наче зовсім не тут.

Себастьян намагається говорити спокійно і розважливо. Але я ж бачу, він боїться за мене. Досі не зрозумів, що я зовсім не така тонка натура, як на вигляд. То містер письменник має душу, яка відзивається на найменшу зміну мого настрою.

А у мене, мабуть, не його тонка шкіра, а броня.

Хто тільки і як не намагався її пробити за все моє життя. А вона від цього тільки наростала. Я навіть не знала, що під тим захисним покриттям у мене є душа і серце, поки не побачила молодого бога і моє янголя.

О, так.  Вони мене вразили в саме серце. Бо я вмію захищатися від поганого,  тамувати сльози,  відсторонятися від горя і страшних спогадів.

А від  любові не вмію.  Нема звички. 

Тому я виявилася беззахисною. І у Себастьяна просто не було шансів програти.

А у мене були.  Бо той молодий бог боявся почуттів після невдачі в юні роки, боявся  розлучення й почуття провини. 

Не уявляю, що він у мені знайшов. Навколо скільки завгодно фігуристих красивих дівчат, ще й освічених. Правда саме така розбила його ілюзії й  перетворила життя їхньої дитини на одиночне ув’язнення.

Може він просто не боявся закохатися у мене, бо не розумів, що з ним коїться?

Підійшов надто близько,  дізнався щось, що змусило співпереживати. 

То тепер він каже, що все було з першого погляду, просто не вірив у взаємність. Але хіба так буває? 

А тепер теж боїться -   що не зможе захистити,  не стане досить знаменитим, щоб я ним пишалася,  що мене може злякати  щось таке, як просто Жан, який не дихає й більше не буде мене вбивати.

Себастьян марно боїться. Мене може вразити,  якщо раптом перестану відчувати,  як він мене огортає своїм коханням і не дає наблизитись нічому поганому.

Так чому ж  я досі розмовляю з мертвим Жаном? То просто звичка, вироблена за десять років,  чи ми все ж чогось не сказали одне одному, а тепер уже пізно?

Раптом нас наздогнав один з тих, хто давав мені на підпис папери.

- Мадам, є ще дещо. - тут він уважно глянув на Себастьяна, наче  той дотягнувся через океан і підсипав ціаніди в Жанову каву. - Ваш покійний чоловік дещо залишив для вас. Це все ще речовий доказ. І тому ви не можете взяти це додому або викинути. Але можете послухати його останні слова. Вони були звернені до вас. І якщо потім поділитеся з нами думкою про те, щоб воно все означає, будемо вам дуже вдячні. Зараз будь-яка думка цінна,  оскільки уже кілька людей загинули, а напарницю  вашого покійного чоловіка не знайдено. - тут він уже і на мене глянув з підозрою.