Роби, що треба, і хай буде, що буде

Передчуття мене не обмануло. Хоч я сама себе намагалася обманути весь цей час, ніби хочу дізнатися, що Жана знайшли.

І поки адвокат робив три кроки по газону, вигадувала варіанти.

А раптом нам остаточно відмовили в продажу будинку в плющі. Це ж погана новина, правда? Раптом так сталося, що ми повинні зараз же переїхати в той пафосний дім до бабусі Мері, раптом адвокат вирішив, що мені неодмінно треба підписати один з контрактів і поїхати кудись далеко, а Себастьяна і Мері залишити тут одних?

Словом раптом ще щось погане, але не про Жана.

Чомусь тільки зараз зрозуміла - завжди хотілося, щоб його ще довго шукали, але може й ніколи не знайшли.

 А як же мій твердий намір - показати Себастьянові, що ми тепер разом, між нами навіть  тіні чужої нема? 

Давно ж вирішила  віддати обручку й звільнитися від того м'якого мон амі, так треба й  жорсткого  управління навіть думками, не тільки вчинками? 

Невже те, до чого я важко звикала всі десять років і нарешті таки звикла, не відпускає настільки,  що почуваюся збентеженою без чітких вказівок? Я що, чекаю на те, що Жан сам мене відпустить у вільне плавання?

Ні, якби він відпустив уже, я б не питала, чи відпустить.

Просто ниций вчинок зробив Жан, а соромно за це чомусь мені. 

Не хочу його бачити. Віддам обручку адвокатові, нехай передасть. І говорити нічого з того, про що подумки сперечалася з Жаном весь цей час, не буду. Померла, так померла. Двічі померла. Мертві мовчать.

Тримала великі й вказівні пальці зімкнутими в кільце й уже десятий раз видихала залишки повітря з легень, щоб не робити глибокий вдих і не відкривати очі.

Ну чого я боюся, що страшного можу взнати від адвоката?

Чого я боюсь - в тому треба спочатку признаватися собі, бо як не признаюся, то не перестану боятися людей. 

А зараз боюся.

Жана знала майже все життя, а він таке утворив. Що я знаю про тих, з ким познайомилася кілька тижнів тому? 

Може вони ще страшніші монстри.

Так, Морено-Софі, схаменися.  Це все маячня  від нестачі кисню. А ну вдихни нарешті. 

Адвокат не буде лякати просто так. І не приїде сам,  якби можна було написати повідомлення або зробити дзвінок.

Вдихаю. Кисень наповнює мене. В голові проясняється. Але передчуття чогось поганого нікуди не дівається. Тільки відступає в глибину.

Ще кілька разів повторюю дихальний цикл. Відкриваю очі, дивлюся на учнів, що майже всі за мене старші, але чомусь слухаються.

Ми не дуже довго займаємося, але вони уже навчилися дечого.

Обличчя спокійні, колір шкіри рівніший, ніхто не  відволікається, всі старанно дихають. Запах скошеної трави й легкі бризки води з розпилювача дають відчуття, ніби ми десь  на природі.

Тут панує гармонія і рівновага.

А я зараз покину це місце задля чогось зовсім не гармонійного.

Краєм ока бачу, що адвокат прямо у своєму бездоганному костюмі й бальних черевиках присів на траву, червона тека з ним нерозлучна, як завжди.  Він дивиться на мене з осудом - бачить наскрізь моє боягузство і явно засуджує, але й сам під дією загального настрою  починає дихати ритмічно й  глибоко.

Ще хвилину погравши в хто кого передивиться показую на учнів і стинаю плечима.

Ну невже не ясно, що нас не можна переривати?

Але адвокат теж стинає плечима й хита головою.

Ну спробувати ж можна було? Не вдалось відтягти невідворотне, так  не вдалось.

Підхожу до Мері  й пошепки прошу закінчити вправу без мене, бо містеру адвокатові дуже треба.

Мері киває, сідає на моє місце, а  ми з адвокатом покидаємо газон.

Чомусь я знаю, що треба відійти якнайдалі.

Але і це відтягання неминучого закінчується.

- Мила моя,  я ще не бачився з Себастьяном. Причому умисне. Не сказав йому, що від тебе треба, бо він би зразу вибухнув гнівом, довго протестував ще й сказав би, що не дозволить тобі нічого подібного.А потім не знав би, як відіграти назад. А ти б ще його послухалась, щоб він за тебе не переживав.

- Мені уже страшно, пропустіть вступ, кажіть одразу.

- Одразу так одразу. Ти на цей час єдина офіційна рідня Жана, пробач. Якщо не схочеш його впізнати, то у нас не буде жодного шансу повернути вкрадене у тебе. А також Жана далі шукатимуть. Тобто він довгий час вважатиметься живим.

- Він помер?

- Це можеш сказати тільки ти. Хтось і справді помер. Але ніхто на тебе не тиснутиме. Якщо тобі явно здасться, що це не він - так і кажи. І якщо не хочеш дивитися на фото - кажи теж.

Ледве проковтнула клубок у горлі. Що ж, по фото, мабуть, простіше. 

- На жаль впізнати його по зубах зараз неможливо. - тягнув далі адвокат. - Всі записи його стоматолога інші медичні дані зникли, як виявила перевірка.

Не хочу нічого слухати. Не хочу знову занурюватися в цей жах. Себастьяне, де ти? Врятуй мене від цього! 

Коханий скоро буде, він завжди знає, коли мені найбільше потрібні його  захист і розрада. А поки що треба самій триматися.

- Я звісно пройду процедуру розпізнання, адвокате. Але скажіть, там все дуже страшно? Просто щоб я була готова.

- Не дуже, якщо ти не боїшся покійників.

- Не боюся. Колись провела з матір'ю понад добу, поки нас знайшли. Вона точно не була страшна. 

- Хоробра ти дівчинка. Завжди така була і є. Тільки не дивись на його руки. Хтось не хотів, щоб Жана  можна було впізнати за відбитками пальців.

- Мені потрібно це зробити зараз? Я права - фото у вас з собою?

 - І фото, й дещо ще. Але насправді  треба подивитися на труп. Просто якщо ти по фото зраз скажеш що це не він…

- Адвокате, ви його знаєте довше,  ніж я. І ви бачили фото. Якби це був не він, вас би тут не було.

- Ти права, моя мила. Судячи з фото - це він.

- Тоді не хочу дивитися два рази на те саме. Куди треба їхати? 

- Летіти, дівчинко. Летіти треба.  Ніхто не передаватиме літаком заморожений невпізнаний труп.  Та й у тамошньої поліції до тої пари є претензії.