Дихальні вправи допомагають, коли ваш рот заліплений скотчем.
Головне пам’ятати, що не можна плакати, бо тоді ніс закладе і буде нічим дихати.
Скотчем обмотані зап'ястя й щиколотки, в підвалі темно, тільки видніється світлий квадратик отвору і Жан, що сидить на верхній сходинці й тихим монотонним голосом говорить, наче крізь сон.
- Ти не повинна вважати мене вбивцею. Я ні разу тебе не вбивав. Залишав можливість виходу.
Взагалі б ніколи цього не робив, але так склалося, що приходиться.
На цей раз сама бачиш - я тебе теж не вбиваю. Ти помреш сама. Не виношу виду крові й страждань.
Я не зла людина, зрозумій. Тільки якщо ти житимеш і зможеш свідчити, то не житиму я.
Вона не залишила мені шансу.
Ти не знаєш, що таке жити з постійним відчуттям вини. А тепер воно посилиться через тебе.
От нащо ти вижила на острові? Могла в уже давно відмучитись.
Я ніколи не звільнюся, а ти б могла. Ти так гарно слухаєш. Завжди мене розумієш. Мені буде дуже не вистачати тебе. То були мої найкращі роки, коли я тебе знайшов і провів до вершини.
Я тоді перегорів мистецтвознавством. А з тобою став митцем.
Створив тебе майже з нічого. Миле личко, довгі ноги, астенія. Це у тебе від природи. А все інше від мене.
Творець має право на свій витвір, згодна?
Ти повинна бути мені вдячною. Бо ще десять років тому могла померти якоюсь страшною смертю. А зараз ще поживеш. Підвал великий, повітря не зразу закінчиться. Ти ніби заснеш.
Я дихаю. Не можна допускати паніки. Себастьян здогадається. Він прийде й врятує мене, тільки треба дихати й не плакати.
Жан збожеволів остаточно. І його няня десь поділася.
Це нічого. Я дихатиму й Себастьян мене знайде. Просто йому треба здогадатися, куди я пішла.
А Жана треба лікувати. Та няня щось не дуже йому допомогла.
- Ти мене слухаєш? Я тобі душу відкриваю. Бо ти не зможеш нікому розказати. А мені треба комусь все пояснити.
Слухай. Уважно слухай. Тут треба зрозуміти все. І пожаліти мене. Я не вбивця. Я теж жертва.
В студентстві у всіх є якась дівчина. У мене теж була, хоч скоріше я у неї був. Там всі з одного кола. Інтелектуали й не бідні. Наші матері разом вчилися в школі. Дружили. Всі всіх знали сім’ями.
Взагалі-то мені було не до неї , просто вона за мене трималася. Я мріяв про кар’єру. Писав грант на продовження навчання, заробляв на прожиття моделінгом.
А вона була при грошах і мала досить вільного часу. Не переймалася навчанням.
Загалом досить мила й зручна дівчинка.
І одного разу каже мені, що вагітна, уявляєш,така паскуда. І треба женитися, все одно сім'ю колись треба створювати.
Одним словом перекреслила все. Вбила мене.
Я пручався, як міг. Вона під'єднала до тиску батьків, своїх і моїх, подруг, взагалі жінок.
Я здався.
І ту приходить звістка, що я виграв грант.
А вона мене не відпускає. Каже, що поїду й кину її одну.
Ну власне вона права, я б не повернувся. А їхати зі мною вона не хоче.
Знову одні сварки, і я божеволію від того, що от вона - моя мрія переді мною. А не вхопиш.
Нарешті здогадався спитати, що можна зробити, щоб вона мене відпустила.
Каже - треба офіційний шлюб.
Ну треба, то й треба.
Вирішили зробити все красиво, хтозна, як життя повернеться. Буде у нас шлюбна подорож. Візьмемо напрокат авто й поїдемо до її батьків, запросимо моїх, сімейна урочистість як-не-як.
Загалом було непогано. Дорога понад морем, красиві краєвиди. Я перестав біситись, вона заспокоїлась.
Вона непогана була, тільки ревнива. Могла присікатись до того, що офіціантка зверталася до мене, або що на мене хтось з жінок подивився.
Але ми їхали уже заспокоєні.
В одній мерії взяли довідку про шлюб, віддав їй, щоб не смикалася й відчепилася.
Сам думав, що розлучення колись може отримаю. А може хай вона тут живе, а я там. Ніяких почуттів уже не було між нами.
По дорозі підібрали дівчину, що автостопом добралася додому. Ну так сказала, мені однаково, просто жива людина з живими розмовами.
Зупинилися ввечері, вирішили заночувати.
Погода гарна, літо. Ми в машині вляглися, та дівчина під небом…
- Ти чуєш мене? Уважно слухай, тут треба зрозуміти. Я ні в чому не винуватий.
Жан потер скроні, у нього завжди боліла голова, коли він хвилювався. Сидів спиною до світла - не можна було бачити виразу.
Він наче переказував призабутий сон, розхитувався зі сторони в сторону. Думала - забув про мене. Тіло почало терпнути. Сидіти було дуже незручно й хотілося пити.
- Ну от встав я вночі відлити, а вона як заверещить, що я їй зраджую, як схопить ту дівчину, та й потягла її до обриву над морем.
Дівчина пручалася, а потім хтось когось штовхнув - у темряві не видно. І на скелі стоїть одна ота автостопниця.
Я схопив ліхтарика, світив униз - нічого не видно.
Кричу - поїхали, когось позвемо, якихось рятувальників. Бо тут скелі й телефон поза зоною.
Стрибнули в машину в чому були, про речі забули, не до того, звісно швидкість перевищили, а на перехресті вилетіли перед рефрижератором, більше не пам'ятаю нічого.
У себе прийшов - крапельниця, батьки поруч, раді-радісінькі.
Спитав, як Сімона. Знайшли її?
Кажуть - кремація відбулася одразу після перевірки й встановлення особистості. Мене впізнали там, де брали машину в прокат, Сімону ніхто б не впізнав, там те, що залишилося, обгоріло ще до кремації.
Я кричав, що то не Сімона, Сімону треба шукати, бо вона може втонути в морі.
Мені співчували, бо якось взнали з розтину, що дівчина була вагітна.
Я бився в істериці, мене ніхто не слухав. кололи заспокійливе.
Трохи згодом зрозумів, що Сімону не знайшли, значить вона тоді потонула. А я тепер вільний.
Повертатися на те місце не насмілився. Документи мої поновили. Заборонили керувати авто на кілька років. Ти ж знаєш - я й досі не сідаю за кермо.
#9659 в Любовні романи
#3735 в Сучасний любовний роман
#2249 в Молодіжна проза
Відредаговано: 13.08.2023