Фото справжньої матері, жорстока образа і вимушене прощання

Себастьян  впевнився,  що я прочитала й зрозуміла все правильно. А потім показав мені фото пещеної жінки в легкому, але закритому одязі. Думаю, віку приблизно його матері. Та пані  сиділа у плетеному кріслі десь у саду. Вираз її  обличчя не був якимось особливо сумним, хоч кутики зів’ялих вуст опустилися донизу. 

Але знаючи її історію, можна було зрозуміти, що посміхається жінка вкрай рідко. Вона не була схожа ні на хвору, ні на глуху, ні на сліпу. 

- Треба показати це фото твоїй матері. Чи впізнає вона свою гостю?

- Звісно треба. Але  ти звернула увагу, що у неї теж  пропав телефон?

- Тобто як -  теж? Вона його забула на роботі. А у тебе нічого не пропало. Телефон знайшовся.

- Насправді ні. Телефон знайшовся там, куди я сам не міг його покласти в тому стані. Мене знайшли у вітальні, а телефон і пляшку - у спальні. Туди мене перетягли, коли виявилося, що я сам неспроможний рухатись.  А  мій телефон вкрали й повернули - біля ресторану, пам’ятаєш? І  асистенти адвоката виявили - тепер  там стоїть жучок, що відстежує наші переміщення, а може й транслює звук приватних бесід. І я не можу додзвонитися до матері. А саме на її телефоні селфі з гостями з-за океану. Тож є у мене підозра, що він теж не просто так забутий на роботі.

- Ти хочеш сказати, що за нами постійно хтось слідкує, а я про це нічого не знаю?І це при тому, що за твоїми словами саме на мене полюють?

- Я не хочу, а так і говорю,  недогодоване ти пташеня. І мене це теж  дуже турбує. Ти ж тепер бачиш, наскільки хтось рішуче налаштований?

Дихаю глибоко й рахую вдихи - видихи. Це єдине, що допомагає подолати паінку.

Але сьогодні якось не дуже діє. За закритими очима вимальовуються монстри, схожі на спрутів, і перекривають мені дихання своїми мацаками.

Раптом відчуваю, як мене обіймають ручки Мері й лаписька Себа. О, диво!  Паніка швидко розчиняється в теплі цих рук.

Знову можу дихати.

Від думки, що могла прожити все життя й не зустріти молодого бога і своє янголя, стає по-справжньому моторошно.

Нехай я тільки няня для них, але для мене вони - ковток кисню після задухи. 

- Дивись,Мері - лунає над вухом веселий голос Себа. - як не будеш вчасно обідати, виростеш така ж полохлива, як наша красуня. 

Мене все ще притримує за плечі його ручищє, Мері теж тримає мене за руку.

І ми нібито вибираємо якісь овочі, але я присутня тут тільки тілом. Думки  крутяться навколо благенької двері в мансарду, вікон, у яких не влізе тільки лінивий. 

Що їм від мене потрібно? Я не маю цента за душею, не можу підписати жодного контракту. У мене немає ворогів - не було ніколи часу на те, щоб їх завести.

 Тобто я нікому не конкурент і ніхто не може одержати після мене спадок.

Чи може? Той фонд -  все ж їм дістанеться, якщо нас з Жаном не стане. 

Чи ні? 

- Мері, як ти думаєш - може нам почати підшукувати якийсь теж красивий дім на холодну пору року? Теж красивий, але трохи більший?

- Я не хочу поки що. - зітхає Мері. - Тут Бекі, і тут ми всі разом, я прокидаюся і бачу вас з татом. 

Себ обнімає нас обох. Його голос стає дуже серйозним.

- Бекі має свою хазяйку. Ти ж розумієш що вона її не кине?

Мері ствердно киває і зітхає так жалісно, що аж мені шкода, що те кудлате нещастя більше не буде з нами.

- Але ми можемо попросити для тебе її цуценя. Вона ж тебе знає -  можез згодиться віддати тобі свою дитинку. Але ж ти розумієш…

- Я розумію. Я не хочу її дитинку. Це ти не розумієш. Я люблю Бекі,  і вона мене. А то буде інший цуцик. Я його не люблю, та його навіть може й  на світі немає. І у нас немає дому для нього.

Себастьян так густо червоніє,  ніби Мері сказала щось сороміцьке. Хоча в цій країні не мати власного житла батькові дитини й справді вважається соромом.

- Ти права. Але я над цим працюю. І ти ж розумієш, що цуцика взяти легше. А от чи наша красуня буде з нами жити? Ти як, Морено-Софіє?

Що це було? Нова шпилька? Не міг же він робити пропозицію біля ятки з капустою? Чи міг? Зараз стане на одне коліно й простягне обручку? 

Мері хитро примружується.

- У неї ж контракт. Вона повинна бути з нами!

Себ ляскає себе рукою по лобі.

- Мері, я забув. Яка ти молодець, що нагадала! Ну тепер наша красуня від нас нікуди не дінеться. Чула? - це він уже до мене звертається,  неймовірно задоволений собою.

Дурень і жарти у нього дурні.

- Чула, містере писака. Ви ж пам’ятаєте про ПМС? Не треба в ці дні розпускати руки і язика. Мені, будь ласка, гігієнічні прокладки на три крапельки. Ви ж казали, що я можу сьогодні змовити все, що хочу. Я хочу на три крапельки. 

Скидаю з себе його нахабну лапу, беру Мері й крокую  до виходу, кинувши через плече, що візок він сам довезе до каси.

Моя спина пряміше за того списа, який мені тільки що поцілив у саме серце. Мері наче щось відчуває - тримає мене за руку з усієї дитячої сили й тягне до виходу. Вона перелякано  мовчить і намагається зазирнути мені в очі, але я вперто дивлюсь куди завгодно, тільки не на моє янголя.

Бо коли тобі плюнули в обличчя, можна втертися, можна не втиратися, але плакати не можна. Це буде поганий приклад для Мері.

І ще буде поганим прикладом, якщо я залишуся біля неї, а вона потім подумає, що це було  просто тому, що мені хотілося бути ближче до її батька.

Не знаю, як я тепер без вас житиму. Але якось житиму, мабуть, попрошуся до адвоката секретаркою.

Буду жити, наче посеред моїх таємно читаних детективів. Там , коли вбивають, то одразу, й більше нічого не болить.

Сьогодні дозволю собі ще побути там, де було моє щастя.

Бо сьогодні ми завершуємо роботу, а завтра дедлайн.

Нас наздоганяє містер письменник, майстер зародити надію у дурних модельок, а потім влучно її розбити з  одного удару. Молодий бог і батько мого янголяти.

Якби він сьогодні не сказав тої дурниці, я б могла ще довго жити біля них і бути щасливою.