Я несподівано відчула дивне задоволення від розуміння, що ця строга жінка не має наді мною влади. Зовсім недавно я її мало не боялася, чемно згоджувалась з усім, що вона каже.
А тепер це безслідно минулося. І зовсім не тому, що вона уже не може мені вказати на двері цього респектабельного дому.
Не боюся просто через те, що стало смішно від думки про те, що я спочатку була перспективна наречена й вірогідна мачуха Мері, потім - не досить респектабельна, щоб мені можна було тут жити, а тепер я няня її онуки й за контрактом маю бути поруч з дитиною. І якщо вона вкаже на двері мені, як і збиралася зробити зовсім недавно, то Мері доведеться встати й піти зі мною.
Ні, смішно мені було зовсім не тому, що мій приїзд поставив цю жінку у двозначне становище. І ніякої зловтіхи я не відчувала.
А смішно було, бо мені чомусь все одно, що вона про мене думає. Я не над нею сміюся, а над собою, над тою собою, яка завжди боялася бути не ідеальною.
То було дуже дивне й незнайоме відчуття.
Я все життя намагалася справити на всіх гарне враження, показати себе у своїй найкращій версії й такою, якою люди хочуть мене бачити. Так було правильно, вигідно і раціонально. Хоч і не дуже легко.
Але ці тижні в мансарді під плющем здається остаточно вивели мене з цього стану. Почалося з того, що я перестала переживати через шрами на щоці. І закінчується розумінням - нічгого поганого з тобою від того, що хтось тебе недооцінює або не любить, не відбувається.
Як так? Чому я не боюся осуду? Вона ж бабуся Мері. Я дуже ціную думку Мері про себе. А Мері любить бабусю. І прислухається до її думки. Мені ж треба сподобатись бабусі, хіба ні?
Хоч щось, мабуть, треба зробити, щоб вона бачила мої намагання бути гарною нянею, що подає правильний приклади Ну от хоча б натягнути худі на коліна, так-сяк відтерті від трави Себастьяном з допомогою кількох серветок.
Коліна, у мене тепер стирчали з-під худі шортів видно не було, бо худі довге. Через ті серветки я пахла чи то полуницею, чи відсвіжувачем повітря, але явно не так, як треба пахнути пристойній дівчині з гарної сім’ї. І може зелень з колін не повністю відтерлася.
А мені замість марного намагання прикрити коліна хотілося сміятися й аплодувати Себові. Особливо коли він невимушено розпитував цю владну жінку про її дивну подругу з ще дивнішою дочкою, що так загадково з'явилися і так само загадково зникли з цього дому.
Я ж у той день мала б побачити дівчину-привида. Вона була тут, коли я спочатку слухала, як Себастьян погрожує мене викрити через суд, пізніше - збиралася при прочинених дверях, а потім спускалася вниз.
Але я нікого не бачила - навіть Себа, який виявляється за кілька хвилин встиг поцупити випивку з цього розкішного бару, напитися до безпам’ятства, загубити телефон та ще й розлягтися вздовж вітальні цього невимовно пристойного дому.
І це неймовірно мене смішить.
Але де в цей час була дівчина, що зайшла на хвилинку?
Виходить, вона пішла пізніше, ніж я, бо бачила п’яного Себастьяна. А я не бачила - мені не довелося через нього переступати або перестрибувати, прохід був вільний.
Тут багато кімнат. Але ж не буде чужа людина в чужому домі робити сама собі екскурсію?
Нагорі її не було - я б побачила незнайому дівчину через прочинені двері. Внизу, в холі, я її теж не бачила.
Ну як не сміятися? Наче пристойний банкірський дім, а насправді - прохідний двір, де спадкоємець лежить п’яний, і його красиве треноване тіло не дає вийти на вулицю пристойним нещасним привидам.
А я не вірила - це ж-таки справді працює - уяви собі людину у смішному вигляді, і її думки про будь-що тебе уже не обходитимуть.
Намагалася не сміятися вголос і особливо не дивитися на бар з колекційними пляшками. Насолоджувалась новим відчуттям. То так приємно, коли тобі однаково, що скаже або подумає якась тітонька-банкір про те, як ти одягнута і в що, як себе поводиш і чи підходиш її дорогоцінному сину-спадкоємцю.
Я няня, просто няня для Мері. Ніхто і звати ніяк. Наймана працівниця. Працюю хоч всього лише за їжу, та вс ж не за ваше, бабусю, гарне ставлення або схвалення.
А що, так завжди можна було?
Мері тим часом переповіла майже всі сюжети з нових альбомів, а бабуся дуже терпляче слухала. Як вона гарно тримається - явно не хоче повторення сварки, але ж і не цікавиться насправді малюнками Мері.
Не везе їй. Друге покоління поспіль не цікавиться банківською справою.
А я б цікавилась бабусиною справою. Якби звісно у мене була бабуся - хоч одна.
Що робиться, мені не соромно заздрити. І кому заздрити - Мері!
Все ж цей настрій дуже дивний.
А Мері в цей час поводила себе, як справжня принцеса.
Ввійшла в образ, як тоді у Жана. І так смішно згадувати - та няня з якогось незрозумілого фонду, яку неможливо пригадати, як тільки відведеш від неї очі, як же вона злостилася на малу артистку.
Зараз навіть це було приємно згадати.
Наче мені підмішали в лимонад чогось дуже веселого. Але ні. Це не від лимонаду. Це, мабуть, від того, що я знала, хто зараз на моєму боці. Це Мері й Себастьян. А хто не з нами - то його власний вибір. Кому ми не подобаємося, той може перейти на іншу сторону вулиці.
- Правда, Красуне?
- Що правда, Мері? Пробач, я замислилась.
- Ти теж думаєш, де ми будемо жити, коли старий О'Гара повернеться?
Упс.
От і повеселилася. Він повернеться через тиждень. Кімнату треба буде звільнити. Та й тісно там.
І душно.
І балкон крихітний.
І мені буде не вистачати тепер цієї мансарди все життя.
І сусідів з їх біноклями, викликами поліції з нагоди захоплення кварталу марсіанами, і Бекі, і там мені так гарно спиться, і ми там втрьох...
- То не проблема, Мері. - бабуся подивилася на мене суворо, але спокійно. Але ж я не вголос все те тільки що сказала? -Ви можете жити тут скільки завгодно. Наступного місяця ми з дідусем їдемо у відпустку. І взагалі вам не заважатимемо. І якщо тато не планував чогось іншого...
#9708 в Любовні романи
#3741 в Сучасний любовний роман
#2239 в Молодіжна проза
Відредаговано: 13.08.2023