Сентиментальність вище розумності?

Мері намалювала справжній комікс про те, як тато-супергерой врятував  нас від пожежі. Вона така здібна і ще не знає, що їй більше подобається -  писати чи малювати. 

А комікс як раз дає можливість поєднати ці бажання. Вона і раніше  з усього, що з нею траплялося на кожному кроці  робила історію - заразом і жахастик, і чарівна казка з хепіендом. А тепер здогадалася, як це поєднати.

Ви тільки  подумайте - сама здогадалася! Ну може зовсім трішечки підглянула. Бо татко ж письменник. Але ця його книга без картинок. 

А ота що про  мене - та гарна. Там картинки є .

Обмалювала  з двох сторін кожного аркуша увесь альбом історією про Себастьяна,  що рятує все, що не змогло втекти від живої уяви Мері. То він переслідує  зло на  гелікоптері, то на своєму старому авто, то зі смішним помічником-адвокатом, а то і сам-один. 

Придумавши написи, щоб всі остаточно зрозуміли авторський задум, Мері завершила цю  історію і взялася  за нашу доблесну поліцію. 

Божечки. Що це дитя тільки не вигадувало, як тільки не знущалося з двох  персонажів - одного тупого й злого, другого ще тупішого, але доброго. 

Їм протистояла маленька розумна кучерява болонка, що завжди випереджала представників закону й рятувала всіх перша й з таким розмахом, що скоро не залишиться ні тих, кого треба врятувати, ні альбомів у сусідній крамниці. 

Захоплену новою розвагою дівчинку було неможливо відірвати від малювання й вигадування написів для її коміксів.

І ми з молодим богом могли робити нудну, але таку необхідну роботу з доведенням до ідеалу останніх розділів його книги.

Мері й не здогадувалася, як моє серце плаче над її долею, коли я набирала щось нове, викреслювала або додавала за вказівками Себа щось у чернетку. 

Бо там розповідалося про останні дії сімейної драми - визволення покинутої напризволяще дитини від  розгульної матері. До того мала дівчинка довго  була взагалі нікому не  потрібна, бо народили її, щоб змусити батька до шлюбу.

Змусили. Батька цим не втримали, а  дитина стала зайвою.

Коли герой Себастьяна бачить малу, яка вже майже добу знаходиться в манежі, у брудному підгузку, голодна, але розважає себе сама, як може і радіє незнайомій людині замість злякатися,  мої пальці тремтять. 

І я стережуся, щоб сльози не капали на екран айфона і їх не побачило ні моє янголя, ні письменник, що  певно вдесяте переписує цей розділ, щоб викинути з нього все сентиментальне й красиве. Й залишити тільки мале покинуте дитя, яке зовсім не просило себе народжувати,  й батька, що згадав про  існування дівчинки через два роки після  шлюбу з її матір’ю.

Він хоче, щоб читачі самі, без підказок і тиску, сприймали цю ситуацію й оцінювали її. Тому прибирає всі оцінювальні судження.

Але то він уже знудився переписувати й не бачить того, що очевидно мені. Бо я вперше читаю цю історію. Він осуджує батька.  Зневажає його за те, що дав нагоду народитися малому янголяті, та не дав йому того, що мають діти найбідніших бідняків - батьківської любові.

Це написане кров'ю серця

Сентиментально? А як же. 

А ви знаєте, що сентиментальність - то  властивість тільки добре розвиненої психіки? Що вона  за рівнем складності стоїть може й  вище розумності? 

Тепер я теж це знаю. Мені це розказав молодий бог, коли я зізналася, що надто сентиментальна і плачу в таких  сумних місцях,  коли читаю чи дивлюсь кіно.

Він ще сказав. що я тільки прикидаюся неосвіченою і не дуже розумною. І що нечесно вводити людей в оману.

І я тепер не знаю - він мене відчитав чи похвалив. А спитати не наважуюся. Бо раптом він здогадається - я й насправді неосвічена й не дуже розумна.

І ще я  тепер знаю, чому моя Мері така самостійна і не боїться бути одна. І робить для себе казку з всього, що є під рукою -  старого набору Лего,  порваної книжки,  візиту поліції або навіть зі знайомства з непривітною сусідською болонкою,  такою ж кучерявою, як сама Мері.

Її батько не такий. Він бачить казку, а потім  робить з неї щось настільки подібне до життя, що я й сама не можу відрізнити - де в його книзі про мене моя напівправда, а де його вгадана правда про моє життя.

Я теж була так само покинутою, як і Мері. Тільки не гралася, а сиділа в кутку і повторювала материн наказ. 

- Ти повинна звідси вирватись. Ти повинна стати іншою. Ти повинна жити красиво, бути красунею і щоб тебе всі любили. Не залишайся тут . Не смій тут залишатися. - я повторювала це, коли була залишеною вдома на самоті, а була дуже часто і дуже надовго.

Ну і ще батько за мною так і не прийшов. І явно не знав, що я взагалі існую. І це добре насправді. 

Не було у матері таких багатих і сентиментальних клієнтів, як Себастьян.

І ніхто б мене не рятував з того місця і від того оточення.

Але, але… я не можу творити казку з того, що навколо мене.

Я  теж закриваюся від усього, що схоже на казку . Закриваю себе від світу, показую тільки гарну й сильну сторону себе.

Бо інакше мене не любитимуть. А мати наказала жити так, щоб усі любили. І не маю права бути ні бідною, ні залежною від когось або від чогось.

Бо це небезпечно. І від цього можна навіть померти,  як і померла моя мати у мене на руках. І не впізнала ні мене, ні самої смерті, коли та до неї завітала.  Посміхалася чомусь. А я все чекала, що прокинеться й розповість,  що то за чудовий сон їй наснився.

А, чого там згадувати. Давно це було.

Я зробила так, як мати наказала. Ухопилася за можливість вирватися й трималася за неї, поки фавел з його законами й поняттями залишився далеко позаду. 

Жан зробив все,  щоб я стала  заможною і щоб мене любили. І щоб я ніколи не повернулася туди, де страшно і нікого немає, крім мертвої жінки, що посміхається в пітьмі.

Тому Жан для мене - зовсім особлива людина, що б про нього не думав Себ. І нехай я його розлюбила, бо я напевне розбещена і піддаюсь дії всяких гормонів і феромонів, але я не дозволю топтатися по своїй вдячності до Жана.