У Себастьяна похмілля, в адвоката поради, у Мері серйозні наміри

СЕБАСТЬЯН

Себастьян напився і страждає. Письменник вражений у саме серце і топить своє горе в текілі. Нещасний юнак в парах спирту бачить свій відчай і присипає душевну рану сіллю . Каяття і відчай - тільки вони зосталися безумцеві, що своїми руками зруйнував надію на щастя. Мудак зостанеться  мудаком, хоч ти що йому роби.

- О! Остання фраза ще нічого. - я сів занадто різко, в голові бамкнули пекельні дзвони, і розбиті мрії знову завели свій танок. - води, міняю своє нікчемне життя на воду.

І не подасть ніхто мені води / /нерівна плата то //вода й життя мудила.

- Де я? Може розплющити очі’ й подивитися? Е, ні. А якщо там сонце - я ж осліпну навіки. 

П’яниці бояться сонця, як вампіри. З вампірів на сонці втікає випита кров, а з п’яниць - спирт. І ми вмираємо.

От і чудово. Чудовно. Нарешті вмру. 

А не міг померти раніше?  Тоді б вона поплакала на мудацькій могилі. 

Пожаліла б. Вона всіх жаліє, крім себе. Любить тих, хто її грабує й вбиває. 

Чого тоді мене не любить. Я ж її пограбую.

- Води дайте, де ви всі поділися, коли потрібні?

- Татку, от вода. Тільки не знаю,чи можна її пити.Вона з холодильника. Ти не застудишся?

Тремтячими руками, не відкриваючи очей, намацую холодну запотілу пляшку, ледве можу відкрутити кришечку. І от нарешті жива вода ллється в горло, заливає обличчя й шию.

Райська насолода. 

Трохи попускає, але не надовго.

- Тату, а давай я покличу бабусю. Вона сьогодні  вдома. Троянди в саду обрізає.

Навіть голос мого янголяти  викликає напад шаленого болю за очима. Це ж треба так напитися. Але ж і привід мав бути  підходящий. Треба розпитатися,  як то могло статися. Мені ж не можна пити.

- Не треба бабусі. Нікого не треба. Якщо в пляшці щось залишилося, вилий татові на потилицю, будь чемною дівчинкою.

Кроки Мері віддаляються, кожен вбиває гвіздок у мою дурну голову. А потім доня іде назад і тортури повторюються.

Нічого. Зараз вона мене врятує. Нахиляю голову, і на неї ллється… щось ллється. Та це не холодна вода. Зовсім не холодна.  І зовсім не вода. Запах вивертає мене, викручує. І моя подяка летить під ноги невинної дитини. Тепер і її знудить.

Мері проворно відскакує і здалеку питає, чим ще мені можна допомогти.

- Мила, а чим ти мене полила?

- Тим, що залишилось у пляшці, тату. Як ти й просив. - терпляче пояснює Мері, але в голосі навіть через шум у вухах чути осуд.

- Ти ж не любиш брехати доню. Нащо таке кажеш? Пляшка у мене в руках. Ти її не забирала. - я сповнений рішучості все зрозуміти і надати доньці урок критичного мислення.

- Та, що у тебе в руках - пуста. А та велика, що була біля порогу - не пуста. Ти ж знаєш, я тепер боюся скла. І мені було дуже страшно її брати до рук. І вона важка, я боялася її впустити, і що будуть ті страшні скалки. Але ж я зробила так, як ти просив.

- Мої вибачення, Мері. Тепер я зрозумів. То був колекційний віскар твого дідуся. Окраса його вітрини до речі. Brora,  30 років витримки. Післясмак довгий, теплий і гострий. Точно що гострий. Але чому я марив про текілу? Нічого не пам'ятаю.

-Не знаю, тату.

- Мері. це дуже важливо. Тато захворів. Завваж - після того, як випив з дідусевої колекційної пляшки. Ніколи так не роби, бачиш, що від того буває?

- Бачу.

Мала схлипує. 

- Не лякайся. Зараз я підведуся, тільки відійди трохи. Потім ти візьмеш мене за руку, доведеш до найближчого душу, відкрутиш холодну воду,  зачиниш за мною двері й почекаєш, поки тато полікується. Водні процедури, зрозуміла?

- Зрозуміла.

- А поки тато буде лікуватися, ти добре пригадаєш, що було вчора. З найменшими подробицями. Й все мені розкажеш. Бо у тата така хвороба - нічого не пам’ятати на добу назад, коли надудлиться.

- Ага. Я знаю, тату. Давай руку.

Від холодної води трохи полегшало. Але ж ви знаєте, а може й не знаєте - мої чудові батьки вмовили мене підшитися. І тепер від найменшої краплі алкоголю я мало не вмираю. А відчуття - що уже вмер і знаходжуся в пеклі.

Антидоту нема, треба просто чекати. поки та гидота нейтралізує цю погань. І ще втрата пам’яті десь на добу.

Хоч би мене наша Красуня не побачила в такому стані. Вона дуже правильна дівчинка.  Нічого, міцнішого за апельсиновий сік, не п’є. 

А я зараз схожий на вампіра - очі червоні, боюся світла, й як побачу Красуню, то собою не володію. Ще накинуся на ту вену,  що зманливо пульсує на її шиї. З непристойними намірами.

Тож нам з Мері треба десь сховатися. Щоб доня  пояснила хворому на похмільний синдром татові, що вчора сталося. І щоб тато прибрав пристойного вигляду, коли вийде туди, де його може побачити дівчина його мрії.

Ми дісталися до найдальшого закапелка бібліотеки, де жалюзі були спущені, а сонце  поки що світило з іншого боку.

Посадив Мері на широке підвіконня,  сам сів на підлогу. Прохолодна, це добре.

Не буду переказувати наш напружений діалог, який складався переважно з запитань і мого відчаю.

- А я що?

- А вона що?

- А я тоді що??

- Та ти що???

Це був повний крах всім сподівання.

Ми з адвокатом звісно обговорювали, що єдиний шлях прямо зараз видрати з рук Жана хоч щось для Красуні - то  признатися в авторстві мого бестселеру. Він спеціально зустрічався з нею, щоб пояснити стан справ, але його відкликали, і він нічого не встиг.

І чому я не поговорив з дівчиною про це наодинці, не пояснив нічого, не умовив згодитися й не узгодив позиції? 

Тому що мудак. Кляті ревнощі.  Тепер вона пішла, а у мене електронне повідомлення, що справу прийнято на розгляд.

- Мері, ти розумієш, що твій тато наробив нам усім лиха?

- Я здогадалася, татку. Ти мав вигляд, наче це не ти. А тепер ма пішла від нас. Але зі мною вона не сварилася. Запросила до себе в гості. Вірніше до них з Жаном. - мала погладила мене по голові, намагаючись втішити.