Мері грається, Себастьян сердиться

Мері бавиться з моїм волоссям. Довелося його дуже коротко обрізати, щоб зробити хоч трохи схожим на зачіску. І воно ще не відросло настільки, щоб прикрити шрам на щоці.

Та виросте колись.

- Ма, а граймось тепер, що ми знову на острові?

- Уже сумуєш? Втомилася від уваги натовпу й роботи?

- Ні, не дуже. Просто скучила. Ти тоді була весь час зі мною.  А зараз чомусь не можеш.

- Мені лікар заборонив виходити на сонце зайвий раз, ти ж знаєш. І під софіти не можна, щоб нова шкіра не вхопила запалення. І ще можна тебе попросити…

- Мамусю, ти можеш просити мене про все, що хочеш, нащо ти питаєш?

-Пробач, мила. Ти б не могла не називати мене  мамусею, коли ми не тільки вдвох з тобою?

- Так і знала. що згадаєш про це! То через того дядька, що питався, коли у вас з татком весілля і коли це ви встигли розлучитися з Жаном?

- І через нього теж. А ще через те, що твоя бабуся впевнена - весілля скоро буде.

- От я їй скажу, щоб тебе не бентежила. Вона така нетерпляча!

- Мері, тепер ти мене бентежиш, моє янголя. Не треба такого казати бабусі. Це неввічливо. Просто нехай це буде нашою таємницею. Я правда зараз бентежуся від питань сторонніх про своє життя.

- Ну добре. Як ти так хочеш. А я все одно знаю, що ти моя ма.

- Так і є, доню, так і є.

СЕБАСТЬЯН

Вона мовчить чи чемно й коротко дякує. Нічого не просить. Нічому не радіє. Ні від чого не  плаче. Вночі чую, як вона виходить на балкон, повертається в спальню, потім знову на  балкон. І так кілька разів

Ходить у всьому чорному, закритому, наче носить траур.

Хоч би це був траур за її минулим.  Воно у неї таке, що сильний мачо б зламався й потонув у бійках, кокаїні або текілі.

Вперше її побачив і зразу розлютився.  Як мені сміє якась тупа анорексична дівка вказувати, що робити? Потім згадав, що  про неї треба писати щось таке, щоб публіка це купувала не через зловтіху від того, що й ідоли мають турбуватися про  популярність у публіки. І залежать від неї.

Став придивлятись до малої злостивої модельки, мало не здох від жалості до цього кошеняти.

Його  підібрали з вулиці, дали молочка рівно стільки, щоб тільки не здохло, й десять років стрижуть з того жирні купони. А кошеня за це молоко відробляє своїм життям і здоров’ям, ще й слухати не хоче про те, що то їй повинні ноги цілувати.

Зробила собі вівтар, поставила туди свого Жана й молиться на нього, й кадить ладаном і грішми. А він їй милостиво  дозволяє  поклонятися, паскуда.

Щоб він був без неї - модель не найвищого ґатунку із зубожілої агенції? Вже давно б забули про нього.

Вона витягла його з бідності у вищий світ моделінгу. На собі вивезла.

Як  чорна конячка прийшла на фініш першою, бо  її нещадно шмагали й підбадьорювали шпорами.

Мабуть, було багато таких конячок. Тільки не таких сумлінних, зі слабою волею. А ця собі нічого зайвого не дозволяє - ні поїсти, ні погуляти, поки літа молоді і є з ким, ні випити, ні покурити, ні закинутись. 

Дієта. Спортзал. Масаж. Робота.  Хіба це життя для дівчини?

Ще б їй подобалося бути зіркою, було б для чого себе мучити. Але ж вона не любить свою славу,  ненавидить бути серед публіки.

Боїться злиднів, що зазнала в дитинстві. Боїться знову втрапити в ті обставини з ножовими бійками обдовбаних самців за п’яних повій. Або навпаки - п’яних мачо за обдовбаних фемін. А то близько б її в тому бізнесі не було.

Хочеться взяти це кошеня за холку  й струснути, щоб отямилось і усвідомило себе  красивим свавільним хижаком, а не білою лабораторною мишею. 

А потім вже й трясти не хочеться. А хочеться забрати з того колеса, в якому кошеня біжить і не може зупинитися, бо йому сказали, що воно миша - треба бігти, а як зупинишся, тебе з’їдять.

Книга йшла важко.

Бо про таке писати можна, але не для того, щоб  книгу купляли люди, у яких усе є, всі потреби закриті, крім саморозвитку.

І от написав. Подарунковий варіант на лискучому папері, купа красивих фото з красивою дівчиною. Вираз личка такий, ніби щось важливе знає, але не всім скаже..

Я б сам повірив у написане. аби ж то не я понаписував.

І всі повірили. Тепер хочуть до неї за рецептом щастя, стрункості й краси. Думають. що секрет у їжі й вправах. Дихальна гімнастика, ага.

А дівчинка  тепер згасла, наче свічка на вітрі. Не кожен день нас хоронять, розвіявши прах над океаном. Таке дається взнаки хоч кому.

Думає, що втратила красу, хоч нічого не втрачено.  Навпаки, її зовнішність стала трохи екзотичнішою і менш ляльковою.

Але вона вірить, що  стала страшилою або ж калікою.

Лікар сказав, що це психосоматичне. Що вона себе так за щось карає. Прибив би гада, що навчив її у всьому винити тільки саму себе.

Чим вона ще завинила перед Жаном,  що тепер відвернулася від світу, сама себе поставила в куток і відбуває покарання?

Ті тонкі лінії по всьому тілі майже не видимі. Й можна зробити так,  щоб стало зовсім не видно.

Коли різниця між засмаглою шкірою й світлими лінями, з яких зійшла кірочка над порізами, зрівняються за кольором, треба буде дуже уважно придивлятися, щоб помітити місця, де була більшість порізів.

Тільки на правій щоці  добре видно малюнок. ніби салют з тонких ліній і зірочок над ними й поміж ними. 

Химерна краса. Це довершене обличчя, здається  не зможе зіпсувати ніщо. 

Нічого, крім виразу безнадії, що тепер майже постійно у неї, коли вона думає, ніби  її ніхто не бачить.

А так тримає себе в руках, ніби кар'єрний дипломат або шпигунка вищого класу.

Спокійний ввічливий відсторонений вираз. Тільки очі дивляться ніби крізь людей, а за ними нічого не бачать гідного уваги.

Але з Мері вона оживає і стає тією Красунею, яку я пам’ятаю з того часу, як ми працювали над книжкою. Коли поруч не було  Жана, вона була така жива й просто вбивчо безжурна.