Момент щастя

Трохи щастя для всіх.

СЕБАСТЬЯН

Вуха позакладало, в очах все розпливається.

Внизу, на межі піску й прибою дві крихітні постаті розмахують руками й підстрибують.

Коптер знижується й уже видно, хто це нам так радіє.

У однієї дівчинки світле волосся, яке я впізнаю будь-де. А інша певно місцева жителька. У неї  короткий їжачок чорних кучерів і  темна шкіра.

Я зрозумів.

Моє янголя врятували місцеві жителі. І нічого не повідомили у  центр розшуку, бо вони не мають засобів зв’язку. Тут же ніде зарядити телефон. Он вітрогенератор завалений набік.

Пальці тремтять, серце вискакує через горло. Адвокат гамселить мене по спині й щось кричить.

Нічого не чую.То мотор коптера чи так бухає у вухах кров?

Якщо цей придурок пілот зараз же не посадить  апарат, я сам спущуся - просто вистрибну. 

Моя Мері жива!  Яке полегшення.  Як це сталося, що вона залишилась тут, а ми з Жаном повезли одну Морену?

Нічого не розумію. Голова відмовляється думати. Мене переповнює чисте нерозбавлене щастя.

Адвокат продовжує мене трясти, от же ж невгамовний.

Пустіть мене до моєї дівчинки, а то я тут все рознесу.

Поки сіли,  поки знайшли шлях до вузенької стрічки пляжу, Мері уже бігла назустріч і злетіла мені на руки, наче метелик або  кенгуру.

Вона теж щось кричить, я розбираю тільки окремі слова.

Більше ніколи не залишу її саму.

Може уже тоді збожеволів, коли поїхав без неї на тому катері,  може уже тоді головою вдарився? Чому Жан не сказав, що вона залишилася тут?

- Тааатууу, ти мене чуєш? Розплющ очі зараз же. Подивись на мене, татку! М тебе дочекалися нарешті. Ти міг би й скоріше нас навідати. Пішли, покажу тобі нашу печеру. Ти їсти хочеш? У нас ще є печиво…

Її голос то віддаляється то знову його добре чутно, загоріле личко розмальовано якимись лініями й цяточками. То місцеві її  розмалювали, чи мала мавпочка сама  себе помалювала, бо так тут модно?

Я краще сяду. Бо зараз впаду.

Ці люди зробили те,  що повинен був робити я - врятували моє дитя й доглядали за донею, поки я валявся десь з розбитою головою п’яний, а потім кружляв навколо зовсім інших островів, де Мері й не могло бути. 

Вона не схудла, не перелякана, рада мене бачити, але видно що терпляче чекала, а не боялася більше ніколи мене не побачити,  як боявся я, коли думав про неї.

А могла б і не побачити.Та рана на голові, алкоголь в крові могли б бути фатальними, якби мене не викинуло на берег.

- Мері, твій тато присягається зараз, що ніколи знову таке не повториться. Ми з тобою тепер знову вдвох, а не самі на світі. Порадуймо дідуся з бабусею. 

Роблю селфі, мала мило й дуже весело кривить мордочку, ставить  мені ріжки пальчиками.

Сподіваюся, тепер всі щасливі.

- Тату, не сиди. Пішли покажу тобі наш календар, і ручай. І дерево. Ну чого тиии! - тягне невдоволено. -  Тобі не цікаво?  Ну тебе, я так не граю. Так чекала, що ти прибудеш, хотіла тебе з Бекі познайомити.

- Бекі - то та, що була внизу, коли ми вас побачили?

- Ну звісно внизу. Вона ж не може літати, у неї ж нема крилець! Вона тобі сподобається, я  вас познайомлю.

- Буду щасливий познайомитися з твоєю спасителькою.

- Ну тааа, ти такий смішний. Це я Бекі врятувала, а не вона мене. Її на берег викинуло після урагану.

О. Он воно як. Та аборигенка врятувалася на цьому острівці, виходить. І вони разом з Мері тут жили., поки ми їх не знайшли?

- Мері, а хто тоді тебе так красиво розмалював де ви взяли фарби?

- А,  то Красунін кейс з косметикою. Деякі фарби дуже стійкі. Хочеш, я й тобі намалюю красиві рисочки?

Серце знову проштрикує. Вона так спокійно говорить про Морену. Не знає моя доня, що її Красуні уже нема на світі. Не знаю, як їй про це сказати. Зараз точно не на часі така звістка. Ми наче знайшли й відразу втратили її матір.

Треба якнайскоріше добиратися до готелю, замовляти квитки й летіти додому.

Щастя знову накриває з головою.Ніяк не можу відпустити Мері з рук, а вона хоче зіскочити на землю і потягти мене кудись.

- Мері, ще трохи почекай. У тата зараз серце стане від щастя й полегшення. Якби ти тільки знала, як я боявся за тебе.

- Нічого було боятися. Тут було гарно, тільки ота скляна хатка. Я тепер буду боятися всього скляного, мабуть.

Тепер згадую покручений металевий каркас на березі.  То, виходить, Мері бачила, як ураган розтрощив житло. А вона де була тоді? 

Треба розпитати ту дівчину, що Мері її врятувала.  Хоч би вона розуміла щось крім місцевої говірки...

Ага, он вона іде сюди з адвокатом. Той уже десь знайшов червону теку й притискає її до серця. Скільки його пам’ятаю, він завжди тримає в руках якісь папери. От бамажна душа.  Перелетіти океан, дістатися на безлюдний острів, знайти дівчинку, що уже вважав загиблою, і перше, що зробити - вихопити нізвідки теку з паперами. 

Я починаю сміятися. І сміюсь доти, поки та дівчина, яку Мері врятувала після урагану, здається її звати Бекі, не простягає мені консервну бляшанку з водою. Фу, яка вода кислюща. Але сміх мій нарешті проходить.

- Дякую вам місис Бекі за те, що не дали Мері пропасти, поки я її знайшов. Зроблю все, щоб доставити вас додому або куди скажете й відшкодувати ваше…

Мій погляд підіймається від вузьких ступнів по струнких довгих ногах все вище, доходить до грудей, що приковують погляд.  Десь я цей купальник точно бачив. Аборигенка красиво помальована якоюсь темною фарбою у такі ж риски й зірочки, як у Мері на личку.Від цього довершеного тіла неможливо відвести очей. І погляд, за тими рисочкам й зірочками підіймається  все вище. Аж поки не впирається в бойовий розпис на лиці Морени.