Коли ж насолоджуватися життям, як не в скрутні часи?

Коли ж радіти життю, як не в скрутні часи?

Кілька наступних днів пройшли напрочуд спокійно, якщо не згадувати про те, що я зовсім не могла себе змусити поїсти.

Давня звичка приводити себе до ладу суворою дієтою з води та дихальних вправ повернулася.

Мері я сказала, що так потрібно для лікування. Дівча трохи здивувалося, але повірило так легко, що мені навіть стало соромно.

Ці дні ми не спускалися вниз, а я майже не рухалась, щоб порізи скоріш затяглися кірочкою.

Антисептику звісно вистачило лише на одну обробку. Але рани виявилися хоч і численними, та не глибокими.

На другий день Мері взяла червоний олівець і розмалювала собі лице дивними чи то букетами,  чи то салютами. І сказала що теж буде так ходити, бо це красиво.

Як ми й домовлялися, вона викинула дзеркальце з обриву, щоб я не дивилася туди кожну мить і не засмучувалася.

За ці два дні страх від того,  що Жан мене тепер не любитиме,  кудись подівся.

Ні,  я не плекала ілюзій що він прийме моє нове обличчя й у нас все буде, як раніше.

Просто занадто довго  він був єдиною на світі людиною, що тепло до мене ставилася. І мені без його розважливості й підтримки  тепер буде дуже сумно.

Але серце уже не боліло.

Жан і все, що ми вимріяли за ці роки удвох,  кудись ніби  віддалилися.

Виявилося, що від цього поки що нічого не змінилося на гірше.

А Мері завжди тепер була поруч. І крім того, що з нею щось погане трапиться, поки я не бачу, мене ніщо не хвилювало.

Мої порізи стяглися, але не боліли. Виходити  з печери все одно треба,  треба виконувати наші дихальні вправи, Мері треба бігати й плавати. Вона не може весь день сидіти, прикута до мене.

І ми почали спускатися на пляж та знову радіти принадам нашого становища - тиші й волі, солоній воді, зграйкам риб що нас зовсім не бояться, дивним тропічним рослинам квітучим ліанам. сонячним зайчикам на хвилях і кожній хвилині, коли бачили одна одну веселою й безтурботною.

Настав і той самий момент -  тиждень добігав кінця, сім веселих малюнків уже прикрасили стіну нашої печери, а вітрильник такі не з’явився на горизонті.

Довелося нарешті  признатися собі в тому, про що уже кілька днів, як здогадалася - щось погане трапилось не тільки зі мною.

Ну нехай Жан розсудливий і поміркований. Але ж батько Мері навряд би чекав тиждень після такої грози й не навідав би своє дитя, щоб просто пересвідчитися - з янголям  все в порядку.

І це могло означати що завгодно - від того,  що вітрильник зараз орендувати важко, бо ураган пронісся всім архіпелагом і зараз  з острівців збирають таких же робінзонів,  як ми з Мері, і до того, що черга до нас дійде не скоро - ми ж на останньому острівці архіпелагу. Далі тільки океан.

Або ж - найстрашніше. Вітрильник сам потрапив у шторм і …

І нас коли-небудь звісно знайдуть. Місцина не глуха, туристів багато. І хтось приїде перевірити й вітрогенератор і хатку. Але не зараз і не завтра.

А консервів у нас не так багато. Ніхто не розраховував, що ми тут надовго.

Тож  Мері, як і раніше, їла з бляшанок без написів і кожного дня сміялася з сюрпризів.

А я залізла до піратських скарбів, тобто до ящика з галетами, і їла печиво, запиваючи водою з соком кислючого цитруса, що ріс коло печери. 

І бог мене не покарав за споживання солодкого хліба, небеса не розверзлися, я не вкрилася гидкими прищами, у мене не випали зуби. Словом ще одна моя фобія розчинилася в океані нових вражень і відкриттів.

Мала капризуля печиво не любила. І їла тільки з компотом. Але померти з голоду нам поки що не вдасться.

У воду з ручаю ми додавали оте кислюще й напевне цитрусове, схоже одразу на лайм і грушу. І це була моя єдина данина турботі про вітаміни й мінерали. Янголя кривилося, але випивало щоранку повну банку від компоту цієї кислятини, а потім цілий день була вільна від  правильного харчування. І мала чудовий вигляд. Засмагла натуральна блондинка - то просто  сліпуче  видовище. От тільки наші кучері...

В цілому ми непогано влаштувались,  і мала шкода відновила свої малі бешкети, а я разом з нею над ними сміялася.. 

Поки не помітила, що дівчинка просто намагається мене втішити й підтримати. А сама лежить довго без сну.

- На добраніч. ма.

І потім тиша, але я знаю, що манюня не спить. А може й плаче тихо, щоб мене  не збудити.

 - Мері, ти не спиш, правда ж?

- Правда,  мамусю. Чогось не хочеться.

- Ти думаєш про те ж саме, що і  я? Що за нами приїдуть не так скоро, як ми домовились?

- Я думаю,  що мій тато не може нас знайти. І не знаю, як йому допомогти. Тільки не сердься. Знаєш, мені сниться,  що то злий чаклун Жан зробив так, щоб тато нас не міг знайти.

- Не думаю, що він аж настільки могутній і настільки злий, Мері. А щодо того, що нас не можуть знайти - я теж про це думала, моя мила. Острівці схожі. Всі в зелені. Зверху нічого не видно,  і з моря стіна лісу. А ми не можемо запалити багаття, щоб дим було видно здалеку.

- Що ж робити?

- Завтра я  візьму оце парео.Воно червоне, його видно буде здалеку. Ми знайдемо довгу гілку, прив’яжемо тканину до гілки й укріпимо десь на самому вершечку, над печерою. Засиплемо тріщину камінням, щоб гілка добре трималася. 

- Так, мамусю. І тоді нас хтось обов’язково знайде. Або тато, або ще хтось і відвезе до тата. Ти так гарно придумала!

- Тепер спи, мала піратко. 

На ранок ми так і зробили, і над нашим островом замайоріло моє червоне парео, уже трохи вигоріле на сонці, але все ще яскраве.