Майбутнє розлітається на друзки, і навіть не можна собі дозволити сліз

Ніч пройшла досить спокійно, хоч я прислухалася до поривів вітру, аж поки не заснула.

Гроза так і не повторилася.

На ранок Мері нашкрябала на вході до печери дві нерівні риски за два дні нашого перебування.

- Знаєш, ма, це не так легко, як мені здавалося. А я ще хотіла нашкрябати картинки про наші пригоди.

- Так. ложечкою не вийде, Мері. Вона зітреться. Залиш її для календаря, у мене є краща ідея.

- Кажи швидше, ти завжди так гарно придумуєш!

- Он бачиш кейс на нашій скрині зі скарбами?

- Ну звісно, ма, не тягни.

- Не капризуй, дай мені насолодитися моментом. Не повіриш, але я не так часто щось розумне вигадую.

- Ну добре. Моя матуся найрозумніша вигадниця у світі! - дівчинка  тисне мені руку - Тепер кажи.

- В кейсі моя косметика і грим. Там є навіть таке, що не змивається водою. І ще набір щіточок і пензликів.

- Я здогадалася, здогадалася, ма. - Мері аж підстрибує від захвату -  Ти найрозумніша у світі!

- А ти мала підлиза. Тільки нікому не кажи, що ти робила з тими фарбами й пензлями. То все мені дали на тестування й потім треба буде дати відгук. Хоча… я можу сказати. що кейс пошкоджено у солоній воді й усі фарби зіпсувалися.

- Ма, брехати негарно. Не вчи мене поганому.

Мала моралістка схиляє голівку на плече й осудливо зводить брівки докупи. Важко не засміятися, але я все ж стримуюсь.

- Ну добре. Тоді скажемо, як є.  Малюй старанніше. Потім все зафільмуємо. І може це теж  буде непогана реклама.

- Інша справа. - дівчатко  уже стягло кейса униз і намагається відчинити.

- Давай я тобі допоможу. Тут треба набрати комбінацію знаків, щоб відчинилося. Її знаю тільки я. А тепер і ти знатимеш - дивись.

Кришка відчиняється, а там чого тільки нема. Навіть маленька аптечка, бодай не знадобиться.

Мала художниця одразу вибирає собі величезну палету з тінями й пензлика.

Але спочатку нічого не виходить - на сухому камені тіні не тримаються.

Але Мері не була б Мері, якби здалася. Вона бризкає на стіну якоюсь рідиною з красивого скляного слоїка. І фарба слухняно прилипає.

Ви б подивилися на малу. коли вона нетерпляче відкидає свої золоті кучері з чола, як відходить  і дивиться, чи гарно вийшло, стирає губкою те, що не подобається, і виправляє.

Я б дивилася на таке цілу вічність. Але треба спускатися для водних процедур, пробіжки й дихальних вправ.

То я вночі здогадалася - як розбити день на такі відрізки, то Мері не нудитиметься й час швидше пройде. Нянька з мене зовсім недосвідчена, але сама я  звикла до чіткого розпорядку, він мене заспокоює і тримає в тонусі.

Ми з художницею помилувалися  зображенням білого вітрила на блакитних хвилях, що мало означати  перший день, а ще жовтою блискавкою, яка розповідала про зливу другого, прозорим кубиком-акваріумом, де плавала величезна червона риба. То вже було художнє перебільшення, але все одно красиво.

І вирушили вниз.

По дорозі я повторювала, як папуга, що  ми не будемо підходити до скляної хатки. Бо там була вода і є тріщина на стелі, скло може впасти. І взагалі там немає нічого цікавого, ми все винесли ще вчора. А халабуду з гілок ми зробимо трохи далі. Гілок нападало багато, на все вистачить. 

Потім  вони висохнуть, а ми запалимо багаття…

А, ні. Не запалимо. Все намокло, сірники теж. 

- Ма, там  в ящиках на кухні може бути запальничка. Вона ж не могла намокнути.

- Навряд. Мері. Я не пам'ятаю ніякої запальнички.

- А може вона там десь завалялася на підлозі. Так хочеться ще раз посидіти біля багаття. Ну ма, пошукаймо запальничку!

- Давай спочатку закопаємо пусті банки, потім зберемо гілки, потім поплаваємо, а ще потім зробимо дихальні вправи.

І коли ти й після цього не передумаєш,  то я піду й пошукаю. А ти все одно не заходитимеш туди.  Мені здається. я чула, як там рипіло залізо й тріщало скло. Раптом каркас не витримає ваги скла? Мері, мама боїться.

- Ну добре, не лякатиму тебе.Тільки чим ти зібралася копати ямку для бляшанок?

- Доведеться руками. Потім відмиємо, коли плаватимемо. Тут немає ні совочків, ні лопаток.

-Нічого. Ми будемо дикі тигри.Вмить вириємо глибоку яму своїми величезними пазурами, от побачиш.

І все спочатку йшло так, як ми домовилися.

Краса й тиша навкруги заколисували тривогу, що все ще гризла мене зсередини.

Боялася щось не те зробити й нашкодити янголяткові. 

І ще не могла перестати думати про Жана. Не хотілося, щоб він посміявся з мене, коли повернеться за нами.  Було неприємно здогадатись,  що волосся моє за цей тиждень втратить шовковий полиск, манікюр перетвориться на жахіття, я засмагну нерівно й буде видно сліди  від купальника.

Потім ще тиждень піде на відновлення мого звичного відполірованого вигляду. Ще й ці консерви. І цукор у компоті. Жан мене не похвалить.

Але солодке - як наркотик. Воно мене дивним чином заспокоює. Так важко колись було від нього відвикати, а підсіла за два дні знову.

Нічого. Спробую гіпноз, якщо сили волі не вистачить.  Зараз не буду про це думати. Тут занадто гарно для похмурих думок.

Буду дивитись, як моє янголя вдає з себе чи то чайку, чи то літак - бігає з розставленими в сторони ручкам й щось кричить, підстрибує, кидає пісок у повітря.

Вік би на неї дивилася й не надивилася б.

Навіть уявити не можу, що раніше жила й не знала про це дитя.

Як у такого гордовитого й цинічного батька, ще й п’яниці, могла вирости така відкрита й чиста доня? І як вона в нього вірить, це неймовірно. Тато все знає, тато нас врятує, тато те,  тато се.