Ранок нового дня

Ранок нового дня.

Чи було колись з вами таке, що ви заснули в одному місці, а прокинулись в іншому?

З нами сталося саме так. Перше, що ми побачили, коли визирнули з нашої затишної печери - пошматовану рослинність і завалену башту вітрогенератора.

- О-о. Холодильнику пришов кінець. А якщо подумати, то й ні душа, ні вбиральні у нас не буде, поки не поремонтують генератор. 

- Тепер ми справжні робінзони, Красуне? - Мері світилася ентузіазмом.

- Мабуть що так, манюня.

- Я не манюня!

- Ти забула. Вчора ти була старша сестра,  сьогодні я.

- І правда. Сестрице, а ми будемо збирати уламки катастрофи, як Робінзон?.

- Дай подумати. Ми тут будемо тиждень.  Ніхто не знає, що генератор зламався. Наші телефони унизу, з них можна запустити пошуковий сигнал. Але насправді нема чого хвилювати твого батька й мого Жана. 

- Давай, будь ласка,  давай нікого не хвилювати, а то нас звідси заберуть. Он там збоку струмочок, питна вода у нас є. В скляній хатинці є консерви, вони не могли пошкодитися у без холодильника. 

- Це не корисно - тиждень їсти одні консерви.

- Ну Красунечко,  ну давай ми нікому не скажемо!  Нічого страшного з нами не станеться.  Космонавти на орбіті їдять одні консерви, а вони ж здоровісінькі.

Мала смикала мене за руку, робила великі чесні й жалібні очі, поки ми підходили до початку стежки, що вела вниз, до скляної хатки.

А коли прийшли, то остовпіли. Хатинку перекосило з одного боку - на неї впало зверху поламане бурею дерево, а може й каміння. Вона була наповнена водою майже до стелі. Але двері трималися міцно.

- Що ж, Мері. Твоя мрія сповнилася. Навряд наші смартфони вижили у воді -  вони ж не рибки.

Мері заплескала в долоньки.

- Це навіть краще, ніж я придумала. Тепер ми наберемо з потонулого корабля все цінне. - мала показала рукою на хатку, - і перенесемо до нас, поки хатка не висохне. Жаль тільки, що нічого не можна буде познімати, раз телефони намокли.

Що ж. Дитина права. Як не можна нічого виправити, то треба переглянути ставлення до ситуації. 

Тиждень свободи від цивілізації хотіли? Хотіли. От і буде нам свобода.

- Тільки Мері, пообіцяй мені, що не будеш заходити в хатинку і не підходитимеш до дверей, коли я їх відчиню, щоб витекла вода.

Мала шкода приклала руку до серця й поклялася здоров’ям батька, що буде найслухнянішою дівчинкою на світі, якщо я дозволю їй ходити поруч і все роздивитися й запам’ятати.

Ми почали обережно спускатися, бо камені стежки були ще подекуди мокрі й слизькі.

І скоро дісталися до величезного акваріума, на який перетворилося наше житло.

Подумалося - якби ми залишилися  ночувати тут, то не знайшли б порятунку ні в хатці, ні ззовні.

Водорості були викинуті бурею під самі скелі,  тобто вода вночі була усюди.

Моє янголя, що врятувало нас, коли схотіло  ночувати в печері, радісно бігало  по пляжу й веселилося, як маленька дикунка після вдалого полювання.

Я дочекалася, поки мала розбійниця відбіжить подалі, й відчинила двері магнітним ключем.

Ледве встигла відскочити від потоку води, що виніс все незакріплене з хатки. Подивилася на стелю - по ній йшла тріщина в самому кутку, де впало дерево, але все інше нібито гарно трималося на металевому каркасі. 

Хоч би що там було, і справді треба  перенести всю їжу, придатну до вживання, яка не потребує холодильника, кудись повище. 

Якщо тут часто такі грози, то внизу залишатися не варто -  навіть коли все висохне. 

Я витягла футони, вони були дуже важкі від води, але ж їх можна було просто тягти по підлозі.

Залишила наші спальні місця на сонці, щоб просихали.

Роздивилася на безлад, що утворив потоп, і стала складати докупи перед входом бляшанки консервів, які з розкислих картонних ящиків  розкотилися по підлозі й частково були винесені навіть на пісок,  коли вода стікала.

Мері набігалася й схотіла мені допомогти. Ми розкладали циліндричні бляшанки на одну купу, а пласкі на іншу.

Вода позмивала всі етикетки. Манюня сміялася, що тепер  у нас кожного разу буде сюрприз - чи на обід компот з манго або персиків, чи рагу з баранини.

- Мері, сміх сміхом, сестрице, а щастя наше, що всі  банки з кільцями, і не треба консервного ножа., щоб їх відкрити. Бо я його щось не бачу.

- А я, сестрице, не бачу наших смартфонів - дивувалася Мері. Ми ж їх поклали в  он ту тумбочку, щоб не загубити, коли  з яхти носили наші речі і їжу.

- Так, Мері. Я теж це пам’ятаю.

- Дивись - тумбочка закрита. В ній наша білизна, мокра мокрісінька. Але телефонів там немає.

- Напевне я їх переклала кудись, а тепер їх змило водою, коли я відчинила двері. Й вони десь у піску. Це не важливо, сестричко. Бо вони все одно пошкоджені. Я куплю тобі новий смартфон, як приїдемо додому. Не засмучуйся.

- Мені зовсім не сумно. Ну їх. Нумо носити нагору ці банки з сюрпризами. 

- Знаєш, Мері, вони  не важкі, але й по дві їх довго носити. Нащо нам усі? Це ж не більше, як на тиждень. Ти ж добре вмієш рахувати?

- Ще і як добре!

- Тоді рахуймо, скільки банок нам буде треба на сім днів, якщо їсти три рази на день. Або чотири.

Поки Мері рахувала, я роздивилася, що запасу нас не так багато. Але це не важливо, бо за нами скоро прибуде красивий вітрильник. 

І мій Жан поведе його туди, де ми відсвяткуємо початок нового життя. 

Жане, якби ти тільки знав, як важко мені без тебе!

Мені страшно за Мері, я не знаю, як правильно діяти, щоб маля не постраждало