Тропічна казка починається

Не все почалося, як заплановано.

Адвокат прямо з борту яхти був вимушений летіти назад. Бо якась відчайдушна домогосподарка подала в суд на мене за нахабну крадіжку її рецепту грибів.

Ага, тих самих, на стрімі про яких Жан мені освідчився й запропонував руку й серце.

Збори проходили поспіхом, і адвокат тільки на зльоті виявив, що забувся тут якоїсь важливої червоної теки. Тож зателефонував мені й попросив заховати її від усіх. І потім передати особисто йому в руки, бо там забагато особистих таємниць. І запевнив - він на мене повністю покладається в тому, що я не зазирну туди ні одним моїм красивим оком.

- Ні одним, дитинко, бо знаю я вас, жінок. Не піддавайся спокусі відчинити кімнату, бо Синя Борода, тобто я, буде змушений тебе вбити й закопати на власному газоні. А потім  поливати сльозами могилу курочки, що несла мені десять рочків золоті яєчка. 

-Ти такий смішний. Нащо мені читати, коли можна не читати. Ти ж знаєш, я не люблю цього. І читаю тільки контракти або щось, що треба завчити напам’ять.

- Знаю. Але справа серйозна. Там є папери в одному примірнику. І у мене немає копій. Але я їх бачив і можу свідчити на допиті. А ти, як не бачила, зможеш не свідчити. Це дуже важливо, мила. У мене дуже різні клієнти. І деякі з них були б дуже розчаровані, якби хтось побачив хоч сторінку з тієї теки. А коли вони розчаровані…

- Добре, я все зрозуміла. Наче подивилася початок класного детективу. Не знала, що у тебе такий романтичний фах. Зараз піду на кухню і закатаю у вакуумну обгортку твою цінну теку. Бо тут яхта,  щоб на папери не попала жодна бризка води.

- Камбуз. На яхті немає кухонь. Цілую твою розумну голову і сподіваюся на тебе, як на бога. Той позов не вартий виїденого яйця. Я повернуся за кілька днів, а ти нікому не показуй теку.

- Добре-добре. Сховаю її серед білизни. Сподіваюся, тут немає фетишистів. Або ні, краще покладу у свою валізу з косметикою. Туди точно ніхто не полізе.

Ми посміялися й мило розпрощалися.  

Потім дуже довго мені здавалося, що назавжди.

Острівець, який вибрав для мене Жан,  був крихітний і складався, здавалося, з самих скель, порослих тропічною рослинністю, й невеличкого  пляжу.

На пляжі притулилася до скелі мала коробочка - на вигляд просто тоноване скло й хром, а всередині дуже комфортна, з керамічною підлогою, що холодила навіть у спеку, холодильником, гамаками й футонами з морської трави на підлозі, а також кондиціонером, душем з прісної води й туалетом. Жан такий милий. Про все подбав.

Навіть ще на яхті перевірив мої пакунки з білизною й іншими речами - чи не забула чогось, що може знадобитися на цей тиждень.

Ми посміялися, коли згадали, як він перший рік методично обшукував мої речі. Бо я за звичкою ховала в них готівку й печиво для нічного зажору.

Тепер це здається таким смішним і далеким.

А тоді він ввижався мені бездушним тираном, мій Жан. 

В душі посміялася - коханий втрачає хватку,  кейс з косметикою не перевірив. А там страшна адвокатова таємниця.

Поки я  розкладала привезені з яхти речі, Мері встигла видертись на самий вершечок по стежці, знайти там таємничу печеру й збити колінко, поки вистрибом спускалася й на ходу розповідала про свою знахідку.

- Та це ж у нас просто таємничий острів. - очі Мері горіли від захвату. волосся розкуйовдилось, панамку вона забула в печері, але була цілком щаслива. Інавіть не дуже кривилася, поки я  промивала подряпину й накладала пластир.

Дівчатко щебетало про те, як ми будемо тут двома піратками. Або вона буде одноногим піратом Джоном Сільвером, а я її вірним папугою.

Але до скляної хатинки  зайшов Себастьян. І насварив нас.

- Години не пройшло, а уже є поранені. Мері, я тебе не залишу тут, поки не пообіцяєш мені, що то була остання твоя подряпина на острові.

- Це не я. Це камінь підступно підвернувся під коліно, коли я спіткнулася. Зате я побачила вхід у таємну печеру. Там дуже гарно.Тільки треба, щоб там ще була скриня з піратськими скарбами. І абордажні шаблі, і свічки, щоб ми з Красунею могли ввечері там палити піратські люльки…

- Ніяких люльок! Ще пожежу у тропічному лісі влаштуєте і згорите в ній!

- Тобто  все інше  ти дозволяєш, татусю! - мала чесно-пречесно дивилася на містера суворого батька, а він сміявся так щиро.

Ніколи він так не дивився на мене - без краплі іронії й зі щирою любов’ю…

Про що це я? Нащо йому на мене так дивитися, а мені про це жаліти? 

Це втома просто. Все вже позаду - і він, і його осоружна книга, що висотала мене до самісінького денця, змусила наново пережити все моє недолуге життя й описати його красиво й зворушливо.

Пересидіти б у цьому тропічному раю перший ажіотаж. Щоб ніяких інтерв’ю,  солоденьких коментарів і зізнань у тому, що я для когось зразок.

Бо я не зразок.

Через цю книгу я знову дитина, що в розпачі намагається за всяку ціну вирватися у широкий світ з дна, на якому народилася, хоч нікого про це не просила.

Він це так красиво описав.

“Ніякого іншого шансу втекти з фавелу,  від дикої убогості, злочинності та нарковійн у дитини, народженої не в елітному районі Ріо, просто немає. Тільки футбол або подіум. Ні науки, ні бізнесу, ні мистецтва, ні музики, ні просто нормальної роботи на рівні середнього класу у нього не буде. 

Тому, якщо не хочеш померти у двадцять два роки в черговий перестрілці за кокаін, або від передозу, або від того. що тебе заріже п’яний клієнт, іди, дівчинко, у модельну агенцію і вчитися красиво ходити красивими ногами,  будь фотогенічною і бережи красиве тіло, використай своє прекрасне обличчя,  як ніхто з тисяч твоїх конкуренток не зможе. Ніяких інших шансів у тебе не буде.”

Так, дійсно, це мотивує, як ніщо інше. І коштувало дівчинці не дуже багато. Тільки бути працьовитою, робити все правильно й відмовляти собі в усьому, що для тих, хто народився в центрі Ріо,  звичне, як повітря.