Тут ніщо не завершується

Через тиждень

Середина серпня невпинно проходить повз нас. Спека то повертається, то відступає. Підготовчий період до нового навчального семестру в Кама’айні завершився радісно. Діти попри літній час залюбки провели два тижні в школі. Вони пізнали, що таке неформальна система освіти, дізналися про власні права й пішли відпочивати. 

«Набиратися сил для справжнього навчання», – я видихаю, не бажаючи відпускати цей дух дитячої грайливості та наївності. Уголос ставлю дуже складне питання: – Навіщо ви написали скаргу проти Кама’айні?

Жінка навпроти не дивиться в очі. Ні мої, ні Ланіні. Кайа з-за рогу споглядає за матір’ю. Маленькі пальчики стискають дерев’яну опору будинку, а ноги переминаються туди-сюди. Лані починає стукати кінчиками пальців по стільниці вуличного столу. 

– Будь ласка, не мовчіть, – я кладу на її руку свою. Рух люб’язний та спокійний. 

– Просто відпустіть Кайю. 

– Її хтось тримає в заручниках? – ледь не рявкає директорка. 

– Так, ви! Я давно казала, що нам не потрібна ніяка школа. Чому хтось має насильно забирати мою доньку…

«Не пам’ятаю, щоб Кайя хоча би раз не хотіла приходити. Можливо, це через дітей, що дражнили її?»

– Будьмо чесні одна з одною. Це через інших батьків? Що вони знову наговорили вам?! 

– Ви нічого не знаєте й не розумієте. Не змушуйте мене почуватися незручно! За мою дитину платять інші люди. У нас немає коштів на вашу приватну школу!!! – у руках жінки натягується хустина, яку та нещадно рве в різні боки. 

Отже, я мала рацію. У цьому цькуванні винні батьки однокласників. Живе сім’я Кайї, справді, бідно, але не на межі виживання. Державна школа підійшла би їм, але не приватна. 

– Так, вона говорить правду! 

До нас приєднується третій голос, у якому я впізнаю маму одного з учнів. Разом із нею йдуть інші. Кайа відразу зникає з поля зору, мабуть, ховаючись усередині. Її мама ніяковіє. 

– Дженно, ми поговоримо з вами опісля, – Лані підводиться, аби зупинити рух жінок.

– Ні-ні, перепрошую, – вона не зупиняється та рушає вперед. – Хіба попередня розмова нічого вас не навчила? – жінка звертається до Анели – матері Кайї. – У цьому навчальному році вас не має бути тут. 

– Чому? – тепер приєднуюся і я. 

– Джейд, вам чи не найкраще з усіх знати, що навмисно змушувати когось, а особливо дитину, проти прав? – вона всміхається, розуміючи, про що каже. – Покличмо Кайю і нехай малеча скаже.

– Ні! – різко виголошую я, але миттєво повертаю собі спокійний вираз обличчя. – Перепрошую, але ні. 

– Чому це! Вона має право голосу. Та й загалом, хіба не батьки в малому віці своїх дітей вирішують, де тим навчатися? – погляд Дженни опускається до Анели. 

– Не в цьому випадку. Дівчинка зараз у стресі, адже їй чомусь забороняють ходити в улюблену школу, – у серці починає закипати. «Невідомо, чи ці матері часом не залякали Кайю…»

– Приватну, на яку в неї немає коштів. 

– Вам настільки неприємно, що я видала цій сім’ї ґрант на безплатне навчання? – дивно, як Лані досі стримується та говорить виважено. – Це моя практика, у якій немає нічого поганого. 

– Нічого поганого? Таку допомогу мають видавати унікальним дітям, чиї здібності заслуговують на це. 

– Дуже низько з вашого боку вважати, що деякі діти мають більше прав, а інші менше. Вибивайте для свого сина найкраще іншими методами…

Повітря між нами нагрівається, поки простір стискається до небезпечних масштабів. Якщо це не зупинити, то буде сварка, яка нікому не потрібна. Утім, нею обов’язково скористаються лихі персони. 

– Будь ласка, припиніть! – я виходжу між ними. – Усі діти мають рівні права. Ніхто не може заборонити їм відвідувати навчальний заклад! Хіба вам не розповідали про це? Пам’ятаю, як кожен учень хвалився, що поділився цим.

Перешіптування мам змовкають. Ні Дженна, ні Лані не говорять. Сварка завмерла в часі. Бачу, що опозиція матерів задумується. Сумніви заповнюють їхні очі легким мереживом. Вони згадують розмови з власними дітьми. 

– І саме зараз ви хочете позбавити дівчинку навчання? Кайа така ж, якими були й ви колись. Хіба жінки мали б таке місце в патріархальному світі, якби їхніми правами нехтували? 

– Що-що ви хочете сказати! 

– Не йдіть за покликом системи, – я хапаю за руку Лані, аби показати, що ми стоїмо за це разом. Насправді її суворий вираз обличчя просто додає мені впевненості. – Не важливо чи бідний, чи багатий; чи чоловік, чи жінка, чи небінарний; чи білий, чи темний – усі ми рівні й маємо стояти одне за одним. Мені найбільше прикро, що саме матері прийшли говорити про несправедливість і нечесні ґранти до жінки, яка самостійно виховує доньку…

– Пані у вісімнадцятому сторіччі мали право на освіту, але її в них забрали, – перериває Лані. – Тому змушували сидіти дома й доглядати за будинком! Жінки в середньовіччі також мали права, але навіть тоді, коли вони намагалися керувати власним домусом… чоловіки нахабно забирали й це. Донедавна жінку цінували тільки за її красу та вміння в домі, але не вважали рівною.

Вона слухала… Кожну мою історію на уроках, кожну доповідь про приклади несправедливості. Від цього біль відпускає серце. 

– Якщо ви не хочете думати про неї, як про дитину, якій пощастило отримати ґрант, то подумайте, як про одну з вас – дорослу жінку в майбутньому. Їй краще здобувати освіту, аби захищати себе, поки це потрібно. 

Ми розвертаємося і йдемо в дім Анели, беручи ту із собою за руку. Плечі жінки здригаються, а груди тужливо піднімаються-опускаються. 

– Я була сліпа. Дякую вам…

Через декілька днів

Ми, приховані під дахом альтанки, сидимо на узбережжі. Сонце заходить. Його золотаві промені нагадують про прихід осені. Ні, це не побачиш очима, адже таке дивне відчуття зароджується в серці. Завершується літо, життя повертаються до свого шаленого ритму, закінчується радісна пора року.