Через півтора тижня
Час минає стрімко. Зазвичай перші глави книги, яка змогла захопити; вступні епізоди серіалу, який тримає в напрузі; декілька днів нової подорожі, що запалює в тобі небувалі барви, – усі вони неспішні, але сповнені емоцій. Що далі ти рушаєш, то менше звертаєш увагу на потік часу й те, як стрімко він рушає.
Ще спочатку серпня я зустрілася з холодом Лані. Вона була тою суворою вчителькою в новій школі, яка не любить новеньких. Бачить у них засланців із невідомих земель. Страх перед чимось чужим цілком нормальний. І в неї на нього було право. Джош нишпорив щодня, хоч ми практично не бачилися. Я щоразу робила крок уперед, поки він залишався на своєму місці. Ці ігри в популярність втомили.
Між мною та Лані відбулася серйозна розмова напередодні. Її переконали мої вчительські навички, щире бажання допомогти учням та доброта в очах, як вона сказала. Утім, Джош у цю картину не вписувався, залишаючись чорнильною ляпкою на квітковому барвистому полі. Він був демонстрацією минулого, де я часто мовчала. Здебільшого програми ЮНІСЕФ, справді, несли тільки користь. Іноді вилазили покручі для слави, статусу, популярності. Десь тоді розбилася перша стіна моїх дитячих поглядів під назвою «Ідеалізм». Приховувати правду я не збиралася, тому моя чесність допомогла здобути довіру директорки.
Раніше я сама хотіла піти з дітьми до зелених черепах, але до того часу мій дозвіл ще не виготовили. Цього разу маленька мрія, нарешті, збувається. Під зірковим небом ми рушаємо по заповіднику.
– Досі не віриться, що він залишив на мене цю справу, – з тихої нічної вуалі голос Лані видається тихим шумом води на узбережжі. – Сам обіцяв стати гідом, а потім придумав собі справи.
– Хто ж знав, що знадобиться його допомога там, – я говорю, але погляд прикутий до води. Там б’ються хвилі об берег, запалюючись блакитним світлом планктону. – Не знала, що тут є це явище.
– Агх, маєш рацію. Варто забути про нього… Ти багато, чого не знаєш про нас, чи не так? – вона видає короткий смішок. – У На Палі немає людей. Якось планктон виник без втручання. Ба більше, це допомагає щойно вилупленим черепашкам рухатися за орієнтиром у воду.
– Мабуть, тому вони обрали цей пляж, де нікого немає? – я запитую і намагаюся не впасти, поки наша група спускається до місця, де земля межує з піском.
– Ні, тут колись наші науковці заклали декілька кладок яєць. Тепер вони щороку повертаються до рідної домівки й відкладають нові, – голос Лані такий зосереджений, немов вона розповідає найважливішу річ у світі. – Ти взагалі слухаєш? Дивишся кудись убік…
– Ах, звісно, – я ледь не перечіпаюся, але вміло хапаю її за руку. – Пробач. Це випадково. Твій голос такий приємний, спокійний, що хочеться просто мовчки споглядати за красою природи та слухати.
– Приємно знати, – спиною відчуваю, як вона зараз усміхається. – Дякую.
– То нагадує про твою школу. У всіх дітей форма бірюзова та нагадує черепашок. Ще й ці нашивки, – вказую на одну, що закріплена до мого подовженого пончо.
– Знаєш, так. Кама’айна з гавайської означає не тільки «місцевий», а й «дитина землі».
Нам доводиться на декілька хвилин замовчати. Гід зупиняється в потрібному місці та готує до споглядання за чудом. Маленькі черепашки починають підійматися з глибин піску через декілька хвилин.
– І чому така філософія?
– Тобі, справді, цікаво?..
– Дуже, – не брешу, адже це одна з тих таємниць, яку під час листування Налу зберігав до останнього.
– Батьки з дитинства вчили мене поважати рідний дім. А він там, де твоя охана. У наймолодші роки дуже важливо збагнути цей зв’язок. Ти не просто живеш тут – ти частина цього.
Слухаючи Лані, я споглядаю за народженням нового життя. Ми стоїмо настільки близько, що обмінюємося теплом через плечі. Її вуста чи не шепочуть на вухо. Маленька черепашка вже показала голову разом зі своїми братами й сестрами. Вона робить перші помахи лапками, щоб вибратися.
– Не дарма новонароджених потрібна увага батьків, аби в них зародилася довіра до цього світу. Так і діти, які починають ходити в школу в такому молодому віці, не мають розривати цей крихкий зв’язок. Довіра будується в межах маленького дитячого світу. Вони не мають шукати його десь там, в інших містах.
Здається, що зеленкувата малеча зараз проходить свою школу. Минуло шістдесят п’ять днів їхнього навчання в шкаралупі в піску. Будівництво мосту між ними та рідною домівкою завершено. Перші кроки в житті вчать їх ступати за світлом місяця. Не зупинятися та рухатися вперед. Хижаки чатують поруч.
Я кладу голову на плече Лані, поки повз повзе миле дитинча.
– Школа – це також охана. Місце, поблизу дому. У ній світ дитини розширюється на ще десятки кілометрів. Ми зобов’язані забезпечити її безпекою, як природний цикл змушує черепах вилуплятися тільки вночі, де менше ворогів… Я відчуваю твоє сповільнене дихання. Ти точно слухаєш, а не спиш?
– Ха, слухаю, – легенько штовхаю її вбік, на що та реагує відповідно. – Це боляче. І взагалі не зупиняйся. Я уважно вивчаю твої мрії.
– Але ж бадьорить? – вона гмикає. – Гаразд. Це, мабуть, кінець. Діти мають право на освіту. Комфортну та безпечну. Найкраще, коли навчання відбувається у твоїй охані. Тому черепахи повертаються до місця свого вилуплення, адже тут можна не боятися. Так, у нас є недоліки. Наша освіта неформальна, тому дітям доводиться складати екзамени деінде, аби перейти в середню школу. Немає достатнього фінансування, хоча ми робимо все можливе. Відсутній персонал, але ми шукаємо.
– … усе заради того, аби діти були щасливі, – завершуємо ми разом у такт.
Від цього серце завмирає. Я забираю голову, відходжу на крок і дивлюся у вічі. Так хочеться торкнутися її щоки, що відбиває срібне місячне сяйво. Не помічаю, як практично роблю це. Лані віддзеркалено повторює мій рух. Ще мить і…
– Ой! – зойкає жінка з групи, випадково увімкнувши ліхтарик.
#1392 в Сучасна проза
#6189 в Любовні романи
#1496 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 26.09.2025