Емоційний шторм

Як легко може змінитися людська думка про когось. Ще вчора я вірила в хорошу та незаплямовану постать Лані. За листуванням гадала, що змогла пізнати її. Однак це виявилося брехнею. 

Вчорашній вечір був довгим та виснажливим. Розмова двійнят – Лані та Налу – практично не вимагала мого втручання. Я стояла та слухала збоку. Залишалася простою спостерігачкою. Хоча водночас фігурувала в справі, як жертва. Голос Лані нагадував грім та удари блискавиці, які ще з дитинства лякали мене. Її руки то здіймалися, то опускалися, як бурхливі хвилі на скелястому узбережжі. 

У свій захист Налу тільки покликався на хороші наміри. Його сестра ще раніше вислала запит на потребу в ліцензуванні чи переведенні в статус державної школи свого закладу до ГАЇС – Гавайської Асоціації Незалежних Шкіл – та Департаменту освіти штату Гаваї, але не досягла бажаних результатів. Знаючи про це, він вирішив узяти справу у свої руки. Директорка й не помітила би, адже ніколи не перевіряла пошту й не любила спілкуватися через неї: усі справи можна вирішити через телефон. 

Лані та Налу просили вибачення переді мною. Її брат не був схожий на чоловіка, який хотів виграти із цієї ситуації. Він жодного разу за листування не перейшов межу. Дозволяв собі щось більш особисте, коли я демонструвала готовність поділитися. Але відчуття незахищеності… воно нікуди не зникло. 

Цієї ночі сон був тривожний та чутливий. Двері зачинила на замок. Перевірила декілька разів. Я часто прокидалася. Шум нічного прибою змушував здригатися. Моїм сусідом по кімнатах люб’язно став Джош – працівник ЮНІСЕФ із Тихоокеанського відділу. Йому краплю довіри я також не демонструвала. За перший же вечір він почав нишпорити в цій школі та вишукувати деталі. А щодо Налу… То хоч сестра поручалася за нього, однаково не хотілося ризикувати. Наступного ранку під моїми очима сяяли темні кола.

Зранку страхи розсіюються. Відпускається біль і хочеться рухатися далі.

– Доброго ранку, – я тривожу тишу кухні, яку час від часу турбує методичний стук по сковорідці. – Можна? 

Звертаюся до Лані, яка сидить за столом. Є ще варіант сісти за барну стійку, але таке ігнорування директорки мене не влаштовує. Вона коротко вітається та вказує на місце навпроти. Я всміхаюся.

– Щось не так? – її погляд впивається в мої вуста. 

– Здається, Налу не обдурював, коли писав від твого обличчя, – обертаюся у його бік, щоби побачити, як оголені плечі сковуються. – Ти поживно снідаєш. Енергія знадобиться тобі упродовж дня. 

– М-м-м, ти знаєш про мене все, а я ні-чо-гі-сі-нь-ко, чи не так? 

– Ай! – Налу обпікає палець щойно останні слова зриваються з вуст сестри. – Звісно, моя найрідніша шаленіє, коли голодна. Сьогодні перед нею Локо Моко, куди за своїм авторським рецептом, – він притуляє руку до грудей та ледь схиляє голову, – додаю яйце-пашот на котлеті; ломі лосось зі свіжих помідорів та великих шматочків риби; лінгвісу та таро з пательні; скибки авокадо та інших свіжих овочів; два тости з маслом з авокадо; наприкінці рис, як гарнір. І напій. 

Він простягає Лані каву, яка відразу дивує своїм розкішним ароматом, у милій чашці у формі морської черепахи. 

– Пробач ще раз, Джейд, – хлопець низько кланяється мені. – Я завжди готую їсти на всіх, тому готовий виконувати будь-які твої забаганки. Сьогодні приготував на свій вибір, адже нам… не до цього було.

На столі опиняються вівсяні скони з вершковим кремом, медом та декількома джемами. Холодний, помаранчевий знизу та коричневий зверху напій доповнює цю розкішну картину збоку. Я відразу роблю фото для соцмереж. 

– Ти ж любиш снідати солодким? – він винувато дивиться на мене, досі тримаючи тарілку. 

– Так… А це кона? – вказую на напій його сестри.

– Мгм, а що гадаєш ми бідні, тому не можемо дозволити собі якісну каву? – різко відповідає Лані. – Багаті американці… Усі, як один. 

– Ми теж американці, а Джейд – бельгійка, – позаду втомлено зітхає Налу. 

– Перепрошую, моя помилка, – додає дівчина.

– Ні? – я спантеличено дивлюся на неї. – Просто цікаво. Пробувала її, лише раз у житті, – але про той візит у кабінет омбудсмена навіть згадувати не хочу, тому додаю: – Цікаво, яка вона тут. Та й узагалі. Продукти з вашого сніданку загалом дорогі, хоча тут можуть бути доступніші. Я в себе дома скромніше снідаю. І не заробляю так багато.

Лані відривається від трапези. Хоч у це складно повірити, адже до цього вона поглинала всі інгредієнти один за одним. 

– Це правда. Ми багатші, – пошепки додає Налу, але мені однаково все чути. Здається, його хвилює поведінка сестри. 

– Окей… – директорка відкладає прибори, витирає вуста серветкою. – Яка твоя мета? Я читала про твої програми. Вони чудові, але…

– Хіба ми це вчора не дізналися? – я відсуваю тарілку, аби не відриватися від розмови. Щік торкається легкий рум’янець. «Невже вона, справді, читала?»

– Ви не працюєте з приватними школами. Думаєш, що я не перевіряла цього. На жаль, у казки не вірю.

Здивування на обличчі Налу говорить, що той і гадки не мав про дослідження сестри. І це частково добре. Вона йде на діалог, а не зачиняється за залізними дверима. Вперта, але розсудлива. 

– Ще під час спілкування я порекомендувала «тобі» подати заявку на партнерство, аби наша співпраця була юридично виправданою. Не буду брехати, що скарга, яка надійшла на ваш заклад, не мала жодної цінності. Я опинилася випадково як у відпустці, так і по роботі. 

– Скарга! – директорка клацає пальцями. – Хто її написав? Скажи, і тоді ми спокійно працюватимемо. Я цього хочу не менше, ніж ти. 

– Поле адресанта заповнили неправильно. Маю перевірити, чи ми не помилилися. Ба більше, однаково сказати не можу. Конфіденційно, – останнє доводиться додати крізь зціплені зуби. Правдою я поділюся рано чи пізно, але Лані може повпливати на адресантку. Спершу справа, а потім чесність. Тому в думках додаю: «Пробач».

У відповідь чую тільки втомлений видих.