Невідповідний адресат

За вікном ілюмінатора вимальовуються природні краєвиди смарагдового кольору. Високі гори пасмами вирізають фактурні контури на тлі острова, куди прямує мій літак. Чиста та бірюзова вода омиває землю з усіх боків, немов згладжуючи перехід від темно-синьої океанської товщі до глибоко-зеленої поверхні вершин. Хоч це місце не остання моя зупинка, але впевнена, що пункт призначення не менш розкішний. 

«Чому ти обрала саме цей нефритовий костюм, Джейд? По-перше, для твоєї пишної фігури він занадто громіздкий. По-друге, хочеш удати трансфервумен?» – я читаю повідомлення від подруги на екрані свого смартфона.

«Інтернет тут безплатний, але не дуже якісний. Цінуй, що мені довелося витратити п’ять хвилин, аби надіслати цей сет селфі», – всміхаюся та поправляю комірець, гадаючи чи, справді, вибір одягу був вдалим.

Хоча… нічого не зміниш, тому я надаю перевагу змиритися з обставинами. Нехай хтось сплутає мене з представницею готелю, але тілу буде комфортно в цьому піджаку та штанах широкого крою. Пальцями заправляю темно-русе волосся за вухо, яке хвилею спадає вниз, та бачу, що відповідь від подруги надійшла новим сповіщенням. 

«Фото неймовірні. А ось ЮНІСЕФ скупи́ться на своїх працівників? Негідники!» – читаю це з її грайливою інтонацією, яку можу відтворити з пам’яті. 

Вона має рацію. ООН відправила спеціалістку з освіти в не найкращих умовах, як польову консультантку на Гаваї. А це ж не її регіон. Усе в цьому реченні звучить дивно. Найбільше те, що я думаю про себе від третьої особи, немов поїздка відбувається не зі мною… 

«Так і є. Робоча відпустка новий вид тортур», – коротко відповідаю їй та складаю телефон, кладучи його в кишеню. Скоро приземляємося. Я маю підготуватися та повторити план дій у новому місці. «Хоча кого обманюю. Праця – мій тип відпочинку».

Ще півтора року тому в штаб-квартиру ЮНІСЕФ у США через регіональний відділ Тихоокеанських островів надійшла скарга про недотримання прав дитини в школі на острові Ка́уаї. Сформований документ мав підозрілий вигляд і не відповідав нормам. Зазначалося, що це приватний заклад, але ліцензії в системі нам не вдалося знайти. Працівники вирішили залишити його на майбутнє, адже Гаваї, частиною яких є згаданий острів, не є пріоритетним об’єктом у нашій діяльності. Ба більше, після цього нових скарг не надходило. 

Підводячи річну звітність та готуючись до демонстрації здобутків за попередній рік, працівники знову натрапили на справу. Керівництво разом з омбудсменом ООН негативно відреагували на ігнорування запиту під час конференції. Я була там, адже належала до представництва європейської гілки – ЕКАРО. І прибула, аби продемонструвати нові шляхи подолання проблем з освітою. 

Дивне відчуття не підвело, адже надмірна увага в мій бік додала тільки більше обов’язків. Чудова презентація теоретичного матеріалу, підготована раніше, викликала схвальну оцінку в керівництва. Тема стосувалася вивчення історії права та його важливості в розвитку суспільства майбутнього. Навіть суворий омбудсмен, у якого я колись працювала помічницею, додав декілька позитивних слів. 

І хто б міг подумати, що для закріплення теорії саме мене відправлять на Ка́уаї, як польову агентку! 

Поїздка сюди затрималася. Керівництво хотіло, аби я вирушила у весняний сезон, але місія не збігалася з планами ЕКАРО, затвердженими раніше. Нову програму навчання спершу випробували у Європі та Центральній Азії. З моєї домівки – Бельгії – там працювати було приємніше та локаційно-вигідніше. 

– Але зараз я лечу на літаку на Ка́уаї… – шепочу, поки мої очі чіпляються за навколишню природу, яка надзвичайно відрізняється від того, до чого звикли. 

– Перепрошую пані, ви щось хотіли? – чоловік із Тихоокеанського відділу сидить поруч зі мною, як гід. Саме через його присутність тут та подальшу допомогу, довелося брати квитки на найшвидший рейс, а не найзручніший. 

– Та ні. Це я до себе, – коротко махаю рукою, аби не переймався. 

– Гаразд. Зізнаюся, вас було складно знайти через вбрання. Навіть не звернув увагу, подумавши, що це хтось із представників готелів.

«Смішно. Дуже смішно», – у відповідь я тільки всміхаюся, доки в голові вирієм кружляють світлини мого багажу. «Гаразд, це непокоїть мене. Настав час яскравих сорочок із бридким поєднанням барв. Ми на Гаваях як-не-як». 

Далі летимо в тиші. Зайшовши в електронну пошту, ще раз очима проходжуся по останньому листу від Ла́ні́ – директорки школи та моєї нової інтернет-подруги. Почати з нею спілкування ще до самої поїздки, аби не тільки дізнатися, що коїться, а й потоваришувати, видалося доцільним. Свою роботу я б хотіла виконувати чесно та дружньо. 

«Нетерпляче чекаю на нашу зустріч», – останні рядки, написані нею, викликають легке дріботіння в грудях, як від очікування чогось нового та особливого. 

З нашого листування знаю, що вона володіє цією школою четвертий рік. Хоч містечко Пойпу – моє місце призначення – досить популярне серед туристів, мешканців у ньому менше, ніж півтори тисячі. Єдиний навчальний заклад, який розташований найближче, є в Колоа. Утім, туди не всім комфортно добиратися. Тому діти відвідують місцеву початкову школу «Кама’айна». 

Я ніколи не думала, що до серпня зможу так добре знати людину, з якою працюватиму в майбутньому. Попри скаргу, що надійшла в ЮНІСЕФ, дівчина здається приємною в спілкуванні. Можливо, дещо різкою та самовпевненою, але для директорки це часом хороші якості. 

«Інтригує і те, що мій візит Лані назвала останнім шансом на порятунок… Невже це стосується ліцензування школи, яке вона постійно уникала в розмові?» – я стукаю нігтями на поверхні билець. Серцебиття пришвидшується. Увечері цього дня ми, зрештою, зустрінемося. 

Втома опускається на тіло важкою вуаллю. Вона тягне за плечі, змушуючи їх опуститися. Повіки теж поволі заплющуються під стишений плескіт хвиль на узбережжі. Я щойно вийшла зі школи, яка розташована у великому будинку. Він розділений навпіл, де одна частина влаштована для проживання, а інша для навчання. Нас із представником Тихоокеанського відділу зустрів брат власниці – На́лу́ – та допоміг заселитися.