Розділ 20

Марат

Увімкнувши телефон після тригодинної наради, бачу кілька пропущених викликів від Андрія. Миттєво напружуюся і набираю його номер.

—Кажи, — вимовляю різко.

 —Захарчук зранку зустрічався з Аліною, — чую у відповідь, і крізь зуби виривається тихе, зле:   

—Сука.

Андрій продовжує: 

—Вона сиділа в кафе, він сів  до неї. Я розмову чув лише уривками, бо ближче сісти не міг. Він намагався їй погрожувати, потім злий як чорт пішов геть.

— Аліна що? — запитую, ледь стримуючи гнів.

— Нічого, — відповідає Андрій. — Поїла, поїхала додому, а тепер приїхала в заміський спа-центр, щойно заселилася.

Я кілька секунд мовчу. Усередині все стискається.

Чому я дивуюся? Їй  тоді машину підірвали — і що? Вона навіть голови не повернула. Наче це не вона мала сидіти за кермом. Це було давно, але я досі пам’ятаю той холод у її очах. Ні страху, ні паніки. Лише спокій і злість.

І саме це виводить мене з себе. Я хвилююся, чорт забирай. За неї. За дитину. За те, що вона через  свою впертість не відчуває небезпеки, або відмовляється її визнавати.
А з іншого боку… Я обожнюю її саме за це. За ту впертість, за те, як вона не гнеться, не прогинається під жодним натиском. За те, як іде напролом — навіть коли світ валиться.

—Сама?— уточнюю.

—Так

—Скинь локацію, зніми мені номер біля неї, скоро буду. Його охорону нехай поліція прибере, а ти організуй йому привіт від мене. Нехай йому відіб'ють бажання говорити.

—Але…— починає Андрій, але я перебиваю його.

—Виконуй! — кажу, і відчуваю, як у мені закипає лють.

Закидаю телефон у внутрішню кишеню піджака. Виходжу з кабінету, спускаюся сходами. Виходжу на парковку. Повітря свіже, з натяком на дощ, що лише додає гостроти моїм відчуттям. Сідаю в машину, заводжу, і мотор одразу ж оживає басовим, хижим ричанням.

Дорога додому займає трохи більше двадцяти хвилин — достатньо, щоб зібрати думки, розкласти їх по поличках. Заходжу в дім, підходжу до шафи. Кілька речей — футболка, спортивні штани, — летять у невелику сумку. Піджак і сорочку змінюю на темну толстовку. Затягую капюшон, перевіряю кишені: телефон, пістолет. Усе на місці.

Сідаю в авто, натискаю на газ. Витискаю з машини максимум — не шалено, а точно, контрольовано. Кожне прискорення, кожен поворот впевнений. В’їжджаю на територію комплексу, минаю охорону. На стоянці біля чорного «Мерседеса» стоїть Андрюха. Опирається на капот, як завжди спокійний і непохитний. У руці — ключ-карта.

—Її номер — триста п’ятий, ваш — навпроти. — Каже він і передає мені ключ. Його погляд проникає наскрізь.— Хлопці вже працюють, — додає коротко.

Я киваю, приймаючи інформацію. Цього достатньо.

—Добре. Можеш повертатись у місто. Тут я сам.

—Може прислати вам когось із хлопців?— Андрюха завжди турбується.

—Не треба, — потискаю йому руку. Він мовчки сідає в машину і від’їжджає, залишивши мене наодинці з моїми думками.

Я розвертаюся і заходжу всередину комплексу. Простір зустрічає мене холодним сяйвом скла та металу, що відбиває кожен промінь світла. Повітря наповнене свіжим, різким ароматом евкаліпта. Зона рецепції оформлена стильно, мінімалістично, усе приглушене, спокійне — контрастне до того, що вирує в мені. Це місце створене для відпочинку, але я тут не за цим.

До стійки підходить молодий хлопець — майже пацан, із зачіскою «з глянцю», в уніформі з логотипом комплексу. Видно, що він тільки починає.

—Доброго дня. Чим можу допомогти?— професійний, чіткий тон, але я відчуваю його невпевненість.

Я не відповідаю одразу. Просто дістаю портмоне, витягую кілька купюр і повільно, без емоцій кладу на стійку. Мій погляд прибиває його до місця.

—У триста п'ятий номер заселилася дівчина. Я маю знати, що вона замовляє в номер, на які процедури записується. Усе. Без винятків. Мій голос звучить низько, майже загрозливо.

Його обличчя трохи напружується.

—Вибачте, але… — починає він, намагаючись чинити опір.

Я дістаю ще трохи готівки, повільно,  і кладу зверху. Це остання пропозиція. Вибір за ним.

Тиша. Потім він мовчки ховає гроші під стійку. Я бачу, як його погляд змінюється, у ньому з’являється розуміння.

—Добре, — нарешті каже, його голос тихішає. — Як вас знайти?

Я витягую візитку — чорна, матова, ніби викувана з темряви. Ні посад, ні назви компанії. Лише ім’я, прізвище й номер. Цього достатньо.

—Сюди пиши. І без запізнень.

Він киває і бере візитку обережно. Його обличчя бліде, але він тримається.

—Кілька хвилин тому вона записалася на масаж на 18:00.

—Чудово. Працюй далі. 

Розвертаюся і йду до ліфта. Заходжу в номер, сумку кидаю на стілець. Беру пляшку води зі столика, випиваю її за кілька ковтків — спрага сильна, але це не головне. Поки є час — працюю. Перевіряю повідомлення,  далі зідзвонююся з батьками. Вони вже кілька місяців живуть за кордоном. Через мої проблеми я не міг дозволити їм залишатися тут, щоб не наражати на небезпеку, тому після розставання з Аліною за кілька тижнів відправив їх. Не пояснював деталей, уникав тисячі запитань від мами. Батько поставився до мого прохання переїхати з більшим розумінням, бо йому я трохи привідкрив завісу свого бізнесу, не вдаючись у подробиці. Тимур категорично відмовився виїжджати, тому залишився в місті.

На телефон приходить повідомлення з незнайомого номера.

"Вона пішла до басейну."

Це все, що мені потрібно знати.

Одягаю плавальні шорти, зверху накидаю білий халат. Спускаюся на перший поверх, прямую до зони басейну. Крізь скляні стіни видно блакитну воду, що манить прохолодою. Людей небагато, лише кілька розсіяних фігур.

Аліну помічаю одразу. Її довге волосся зібране у високий пучок, і вона пливе, повернувшись до мене спиною. Це її грація, її витонченість, що завжди притягувала мій погляд. Кидаю халат на вільний лежак поруч. Ставши на край, вичікую момент. Щойно вона повертається, я стрибаю у воду. Руки розсікають гладь води, я пропливаю кілька потужних метрів і виринаю прямо перед нею. Зачісую рукою мокре волосся, вода стікає по моєму обличчю, і я дивлюся прямо в її блакитні очі.