Розділ 19

Аліна

Ранок понеділка. Плановий візит до лікаря. Приїжджаю в клініку вчасно — без запізнень, що для мене вже маленька перемога. Заходжу в кабінет, і мене зустрічає тепла, впізнавана посмішка моєї лікарки.

Все, як завжди: вимірювання живота, тиску, контроль ваги. Вона уважно вносить усі показники в мою обмінну карту, а я ловлю себе на думці, що ці ритуали стали чимось заспокійливим, передбачуваним.

– Так… – мовить вона, гортаючи щось мишкою на екрані. – Аналізи в нормі. Це є, це є… – додає, ставлячи позначки в електронній картці.

– Є якісь скарги? Як ваша спина? – підводить на мене погляд.

– Все добре. З появою тренувань стало набагато краще, – відповідаю легко, наче навіть з гордістю.

Вона киває, пильно вдивляючись у моє обличчя.

– Добре… Аналізи в межах норми, але показники дещо погіршилися. І, судячи з тьмяного кольору вашої шкіри та синців під очима, вам потрібен відпочинок. І терміново.

Мене раптом накриває хвилею провини.

– Так, я розумію… Просто зараз не виходить, – починаю виправдовуватись, подумки перебираючи дедлайни та невиконані задачі.

– Аліна, – її голос звучить тихо, але твердо, – якщо не хочете потрапити до стаціонару після наступного візиту — або ще раніше, – наполегливо рекомендую відкласти все й просто відпочити. Без хвилювань. Ви мусите мені пообіцяти.

Я зітхаю.

— Обіцяю, — кажу. І це слово, вимовлене в тиші кабінету, звучить не просто як обіцянка — це прийняття реальності, бо малюк важливіший за все.

Вийшовши з клініки, я відчуваю прохолодне ранкове повітря. Воно трішки освіжає після задушливого кабінету, але думки про необхідність відпочинку не дають спокою. Мій погляд падає на екран телефону, і я розумію, що єдина людина, яка може справді допомогти з цим, – це мій брат. Він єдиний, хто здатен взяти на себе компанію без зайвих питань і моїх переживань.

— Алло, – кажу я, коли Джефф піднімає слухавку.

— Привіт. Що сказав лікар? – одразу запитує він, відчуваючи моє хвилювання.

— Все добре, але мені потрібно відпочити десь за містом. Ти зможеш стати повноцінним директором компанії на три дні? – прямо запитую, не витрачаючи час на прелюдії.

Чую, як він на мить замислюється, а потім відповідає:

— Так, без проблем, сістер. – Його слова немов знімають з мене значну частину тягаря відповідальності.

— Коли їдеш? – уточнює він.

— Сьогодні. Зараз десь поснідаю, зберу речі і поїду. Обов'язково тримай мене в курсі всього, – наголошую я.

— Не хвилюйся, у компанії все буде добре. Відпочивай, – запевняє він, і я вірю йому.

Завершивши розмову з Джеффом, я відчуваю, як на душі стає трохи легше. Попереду три дні спокою! Мої кроки самі ведуть мене до затишної кав'ярні, що розташована прямо навпроти клініки. Її вітрини привабливо виблискують у ранковому світлі.

Заходжу всередину, і мене огортає приємний аромат свіжої кави та випічки. Тут досить пусто, адже ранок вже перевалив за свою активну фазу, і більшість офісних працівників вже встигли придбати свою ранкову порцію кофеїну. Лише кілька столиків зайняті, і в залі спокійна, розслаблена атмосфера. Я підходжу до стійки і роблю своє замовлення: велику чашку зеленого чаю та порцію  сирників зі малиною. Це буде ідеальний сніданок перед початком моєї спонтанної поїздки за місто, подалі від міського шуму та робочих дедлайнів.

Сідаю за столик біля вікна. Дістаю телефон.

Дзвіночок на дверях кав'ярні дзеленчить, сповіщаючи про нового клієнта, але я настільки занурена в телефон, що це мене зовсім не відволікає. Продовжую писати братові довжелезний список справ, які потрібно проконтролювати за три дні моєї відсутності. Хоча, чесно кажучи, з його здібностями він сам може мені роздавати завдання, а не навпаки.

Піднімаю очі від екрану, коли помічаю рух навпроти. Чоловік, на вигляд років сорока, хоча, можливо, й більше, без мого запрошення сідає за мій столик. Я мружуся, намагаючись сфокусувати зір. Мені здається, я його десь бачила, але ім'я точно не пам'ятаю, та й обставини, за яких ми могли перетнутися, зовсім вислизають з пам'яті.

— Чим можу допомогти? – порушую тишу, в якій чоловік, здається, сканує кожен міліметр мого обличчя оцінювальним поглядом. Його очі холодні та проникливі.

— Захарчук Ігнат Андрійович, – представляється він, і його голос звучить низько й хрипко, ніби він курить багато років. Він переходить одразу до головного, без будь-яких зайвих вступів. – Як почувається ваш батько? – Інтонація цього питання явно несе в собі прихований підтекст, і чоловік навпроти, здається, очікує, що мене це якось збентежить чи напружисть.

Я намагаюся зберегти спокій.

— Дякую. Все добре, – відповідаю якомога рівнішим тоном.

— Нехай одужує, – каже він, і я лише киваю у відповідь.

— Так, чим можу допомогти? – повторюю своє запитання, намагаючись повернути розмову у звичне русло.

Він робить коротку паузу, яка здається вічністю.

— Можете, – починає він, а потім вимовляє слова, що змушують мої очі широко розплющитися від здивування. – Я хочу викупити вашу компанію. Але у зв'язку з останніми подіями  нижче її ринкової вартості.

У мене виникає відчуття, ніби мене облили крижаною водою. Це просто абсурд!

— Ви щось переплутали, компанія не продається. Мені невідомо, звідки у вас така інформація, але вона не має нічого спільного з реальністю, тому не смію вас більше затримувати. – Мої слова звучать холодно і рішуче.

Обличчя чоловіка миттєво змінюється. Притворна ввічливість зникає, замінюючись відвертою агресією. — Це ти не зрозуміла! – Його голос підвищується, стає гучнішим і загрозливішим. – Ти просто мені її продасиш, і на цьому мирно розійдемося.

Я роблю вигляд, що серйозно задумалася, дозволяючи йому побачити, що його слова, нібито, мають на мене вплив.

— А якщо ні? То що? – запитую я, піднімаючи брову.

Його перекошує від емоцій – люті та роздратування.