Розділ 18

Аліна

Автомобіль зупиняється біля центральної галереї. Пів року мене не було в місті, а за цей час подруга знайшла себе в новому хобі, з яким тепер хоче пов'язати своє життя. Сьогодні в неї перша виставка, яку допомагав організувати її батько. Мені самій не терпиться побачити її роботи, адже серед них буде моя фотографія. Ми робили її позавчора, і на ідеальний кадр знадобилося пів дня. Що вийшло, вона мені так і не показала.

Двері автомобіля відчиняються з мого боку. Брат подає мені руку.

— Дякую, — кажу, вийшовши з авто і поправивши свою чорну, облягаючу сукню.

— Мені обов’язково йти на виставку твоєї дурнуватої подруги? — бурчить Джефф, коли ми піднімаємося сходами до входу.

З Нікою ми дружимо багато років, і вони з Джеффом знайомі. Щоразу, коли вони перетиналися, були наче кіт з собакою. Але сподіваюся, зараз всі ми дорослі люди, і все буде спокійно.

— Так, обов'язково, і не називай її так.

— Могла Соню взяти, їй такого роду заходи цікавіші, ніж мені.

— Якби вона приїхала на вихідні додому, я б обов’язково так і зробила.

— Якби я знав, то прилетів би завтра, — каже, відчиняючи мені двері.

— І будь ласка, будь більш дружелюбним, у тебе вираз, наче ти йдеш когось вбивати, — зауважую я, дивлячись на його обличчя, на якому немає і сліду від ранкового перельоту.

— Так краще? — він натягує притворну посмішку, показуючи ряд ідеальних білих зубів.

— Набагато.

Залишивши верхній одяг у гардеробі, ми прямуємо до зали, де вже зібралося чимало людей. Вона величезна, білосніжна, і прямо біля входу висить постер із назвою виставки — "Життя" — та ім'ям моєї подруги як автора.

Тут облаштована зона фуршету з елегантними столиками, а атмосферу доповнює жива музика: скрипка та віолончель. В іншому кінці зали помічаю Ніку — вона дає інтерв'ю, її обличчя світиться від хвилювання та щастя. Усі фотографії висять на стінах; їх багато, і всі вони такі різні: тут і дитинство з грою, і юність у пошуках себе, і старість, наповнена мудрістю. Є фотографії очікування, любові, втрати, відродження. Бачу порожні кімнати, повні спогадів, руки, що тримають руки, і очі, що шукають небо. У центрі зали висить найбільша робота, але вона поки що єдина закрита від очей щільною тканиною, додаючи інтриги.

Поки я зацікавлено розглядаю полотна, брат не відриває очей від телефону — відповідає на робочі повідомлення.

— Привіт, — підходить Ніка, щойно її відпускають журналісти. Вона у червоній сукні вище коліна, на витончених підборах, з хвилястим волоссям, що спадає на плечі. Очі світяться від щастя.

— Привіт, фотографії чудові, — щиро радію за її успіх, обіймаючи подругу.

— Такі собі, — бурмоче брат, навіть не підводячи очей від телефону.

— Ну, вибач, що на знімках немає твого его — тоді точно були б «шедеври», — огризається Ніка, не зводячи з нього очей.

— Моє его занадто розкішне для таких бездарних робіт, — бурмоче він,  не підводячи погляду.

— Дивно, що твоє его ще не луснуло від самозакоханості.

Він піднімає очі, посміхається куточком губ:

— Хіба що в твоїх вологих мріях! — цідить Джефф, і я відчуваю, як іскри летять між ними.

— Досить! — перериваю їхню перепалку, чіпляючись поглядом за вхід. Там стоїть Марат, у бездоганному костюмі, і до нього відразу підходить якийсь чоловік, тиснучи руку. Моє серце робить невеликий стрибок.

— Навіщо ти його запросила? — запитую, дивлячись на Ніку. Вони з Джеффрі автоматично дивляться в тому ж напрямку, куди й я.

— Мені терміново потрібно знайти тата, — Ніка починає озиратися на всі боки, ігноруючи Джеффа. — Пізніше побачимось. — Вона кидає на мене швидкий погляд і йде геть.

— Якщо він підійде до тебе хоч на крок ближче — присягаюсь, я вирву йому хребет, — тихо, але дуже серйозно каже брат, стискаючи щелепи. Його очі не кліпають — свердлять Марата, мов лазер.

Мене відриває від усього повідомлення. Дістаю телефон із сумки. Два повідомлення від Саші.

"Вибач, багато роботи, не зможу приїхати."

"Гарного вечора."

Відписую:

 "Дякую".

— Пішли. Візьмемо щось випити, — говорить Джефф, і ми прямуємо в бік фуршету. Я чіпляюся поглядом за карі очі, що пристально слідкують за мною, викликаючи табун мурах по всьому тілу. Натягую маску байдужості, злегка піднявши підборіддя,  ховаю всі емоції глибоко всередині. Там, де їм і місце.

Ведучий, що стоїть у центрі зали неподалік від закритого полотна, починає говорити про виставку, а потім запрошує Ніку до мікрофона. Видно, що вона трохи хвилюється.

— Дякую всім, хто прийшов, — починає Ніка, її голос спершу трохи тремтить. — Це моя перша, дуже особиста виставка, над якою я працювала пів року. Я намагалася відповісти: що таке життя? Ми часто біжимо крізь нього, не помічаючи деталей, але саме в тиші, дотику, погляді, болю чи ніжності і є справжнє життя.

Життя не завжди голосне, часто воно шепоче, сміється, плаче чи мовчить. Але завжди говорить з нами — через людей, моменти, втрати і народження. Я хотіла показати, що життя — це не ідеальність, а правда: воно буває безтурботним і радісним, але й складним, болючим, непередбачуваним. І саме ця багатогранність робить його таким цінним.

Кожна фотографія — це історія, але центральною роботою я обрала ту, що символізує початок усього — зародження. Бо звідти починається не лише біологічне життя, а й усе інше: думка, емоція, натхнення, любов, зміни. Ця фотографія — не просто образ, це подяка за силу, ніжність і безмежний потенціал. І натхненням для неї стала моя подруга, якій я хочу подякувати окремо — за довіру, щирість і те, що дозволила торкнутися справжнього.

Віддавши мікрофон ведучому, вона обережно знімає білу тканину з полотна. Зал завмирає. Хтось починає перешіптуватися, хтось охає. У мене ж подих перехоплює від побаченого. Кожна хвилина, витрачена на цей шедевр, того варта. 

На фото я стою боком, на абсолютно білому фоні, що підкреслює кожен вигин. Моє хвилясте волосся спадає на спину, створюючи м'які тіні. Обриси оголеного тіла делікатно затемнені, а світло вихоплює лише мерехтливі відблиски на шкірі, вкритій дрібними блискітками, які я потім відмивала дві години. Цей ефект створює відчуття, ніби я виходжу з темряви, осяяна внутрішнім світлом.