Розділ 17

Аліна 

Повертаюся до офісу після обідньої перерви, і ледь встигаю зняти чорну дублянку, як відчуваю на собі погляди, сповнені очікування. Помічаю пожвавлення, в чиїхось очах іскриться нетерпіння, а на вустах блукає загадкова посмішка, що явно обіцяє важливі звістки. Від цього передчуття всередині все холоне, хоч я й намагаюся зберегти зовнішній спокій. Серце калатає, мов скажене.

І тут Віктор Олегович  повідомляє – хороші новини. Усі перевірки завершено. Я видихаю так голосно, що, здається, це відлунює по всьому кабінету. Це справді диво! Адже я подумки вже готувалася до найгіршого, до шквалу критики, до безсонних ночей над виправленнями, до неминучого розносу компанії. А натомість чую найбажаніші слова. 

Гадки не маю, що цьому посприяло – чиєсь втручання, вдалий збіг обставин, а може, просто мої молитви були почуті. Але хвиля теплої, майже дитячої вдячності затоплює мене з головою.  Останні тижні схожі на марафон з перешкодами, і моя вагітна голова ледь витримує це навантаження – постійний стрес, недосипання, хвилювання.

І взагалі, я так втомилася... Втомилася бути сильною, відповідальною, невтомною. Зараз, у цю хвилину, я не хочу нічого вирішувати, ні за що відповідати. Хочу просто бути. Бути вагітною жінкою, яку обіймають, про яку піклуються, якій приносять теплий чай з ромашкою і запитують, як я себе почуваю, чи не болить спина. Хочу відчувати тепло і любов, безумовну, як сонячне світло.  Хочу, щоб мене просто любили.

А натомість – звіти, дедлайни, перевірки... Навіть зараз, після цих неймовірних новин, напруга не відпускає повністю, залишається тонкою тремтячою струною всередині.

Я сідаю за свій стіл, рука сама тягнеться до живота, обережно погладжую його округлість, де росте моє маленьке диво, мій малюк. І тут... несподівано, зрадницьки, перша сльоза котиться по щоці, гаряча, пекуча. За нею друга, третя... і ось уже цілий потік, нестримний, як весняна злива. Я намагаюся їх стримати, швидко витираю долонею,  але це нічого не змінює.

Ох, ці кляті гормони! Вони роблять зі мною щось неймовірне, доконують остаточно. На обличчі застигає якась дивна, тремтяча, майже істерична посмішка – чи то від полегшення, чи то від розпачу – і вона миттєво тоне у потоці сліз. Сміх крізь сльози, чи сльози крізь сміх – вже й не розберу.

Зараз я не хочу нічого. Абсолютно. Тільки тиші, спокою і щоб хтось просто був поруч, обійняв і дозволив виплакати все, що накипіло. Просто побути слабкою, беззахисною, коханою.

Минає кілька повільних хвилин, поки емоційний вибух стихає в мені. Знову можу мислити тверезо. Рука сама тягнеться до шухляди столу, пальці намацують пачку паперових серветок. Хвилина слабкості офіційно завершена. Принаймні, я намагаюся себе в цьому переконати.

Роблю кілька глибоких вдихів, розправляю плечі, намагаюсь повернути обличчю спокійний, діловий вираз. Сльози не витираю — хай висихають самі, залишаючи на шкірі лише легку прохолоду. Якщо почну терти очі — будуть червоні до вечора.

Мимоволі думаю про теплий чай, і вже хочу покликати секретарку, але тут же згадую, що сама відпустила її раніше — у неї захворіла дитина. Отже, чай доведеться відкласти. Як і слабкість.

У тиші лунає короткий, делікатний стукіт. Двері прочиняються, і на порозі з’являється Саша Федоришин — мій вчорашній рятівник, і новий друг.

— Привіт, — видавлюю з себе. Голос охриплий, ще не зовсім слухається. — Ти як тут?

Я  розповідала про себе і свою роботу, але його поява тут усе одно дивує. Це зовсім неочікувано.

— Вибач, — спокійно каже він, — у приймальні нікого не було. Не хотів приходити, без попередження просто… хотів переконатися, що з тобою все гаразд після вчорашнього.

— Так, заходь. Уже краще, — відповідаю, підіймаюсь із крісла. Роблю кілька кроків, жестом запрошую його на диван біля вікна.

— Це тобі, — він протягує великий букет. Пишні, ніжно-рожеві півонії — деякі ще тугі, інші вже розквітли, заповнюючи повітря свіжим, ледь терпким ароматом.

— Дякую, — шепочу, приймаючи квіти. Посміхаюся м’яко, але втомлено.

Саша дивиться пильно, злегка прищурюючи свої проникливі сині очі.

— Ти плакала?

— Ні, — відмахуюсь. — Просто вітром очі надуло. Поки йшла з обіду.

З виразу його обличчя розумію, що він не повірив.

Він сідає. Я відходжу до тумбочки, дістаю скляну вазу. Руки трохи тремтять, коли наливаю воду з важкого графина. Ставлю у вазу півонії, обережно розправляючи їх.

Кімната стає теплішою. Світлішою. І дихається якось легше.

Сідаю навпроти, на край дивана. 

— Я хвилювався, — нарешті каже Саша. — Учора ти трималась, як кремінь. А потім… Знаєш, коли хтось мовчить — це не завжди добре.

— Так, мовчання буває дуже гучним, — відповідаю. Голос вже майже нормальний, але щось усередині все ще тремтить.

— Ти завжди така? — він нахиляється трохи вперед. — Тримаєш усе в собі?

— Не завжди. Просто… не всі витримують, коли правда виходить назовні.

— А я, по-твоєму, не витримаю? — легкий виклик у голосі, але м’який.

— Не знаю. Не хочу перевіряти просто зараз. Просто… всього дуже багато, — зізнаюся, дивлячись кудись у простір між нами.

Саша мовчить кілька секунд. Але не тисне. Не намагається витягти більше, ніж я готова віддати.

— Ти можеш бути слабкою біля мене, — каже спокійно. — Не мусиш усе тримати в собі. Не тут. Не зараз.

Я повертаю до нього голову. Його голос — не жалість, не співчуття. Це щось глибше. Прийняття. Справжнє.

— А якщо мені легше тримати дистанцію? — питаю чесно, не з іронією, без захисту.

— Тоді я просто посиджу на тій стороні межі, поки ти не вирішиш, що  можна підійти ближче.

Ці слова проникають крізь захист. Не ламають його — просто дають мені право не ховатися. І це — більше, ніж усі обіцянки разом.

Я стиха усміхаюсь. Та усмішка — не про радість, а про вдячність.

— Дякую, — кажу. — Ти хороший друг.

Його погляд м’який. Він киває.

— Я залишуся поруч. Але не для того, щоб бути ще одним другом. Я не це відчуваю, коли дивлюсь на тебе.