Розділ 16

Марат

Ледь встигаю зробити перший ковток гіркої ранкової кави, як двері мого кабінету відчиняються — тихо, майже беззвучно. На порозі з'являється Андрій, мій начальник служби безпеки. Стоїть рівно, як завжди. Обличчя кам’яне. Але щось у його погляді сьогодні не так.

— На Аліну вчора ввечері напали. В парку.

Його голос рівний. Сухий. Без жодної емоції. Але ці слова ріжуть по живому. Мов ножем.

Усередині все стискається. Кров у жилах холоне, перетворюється на густу, тягучу ртуть. Я напружуюсь — кожен м’яз ніби кам’яніє. Погляд приковується до нього.

— З нею все гаразд, — додає, побачивши, як я міняюсь на очах. — Жодної подряпини.

Витягає планшет. Екран засвічується — серія знімків. Вечірній парк. Ліхтарі. Принцеса гуляє з собакою така спокійна, така своя. А далі — з'являються тіні. Двоє доберманів. Напружені, злі, готові до ривка.  

— Хтось хотів її налякати. — Андрій говорить рівно, але я чую, як у глибині голосу кипить злість. — Нацькувати на неї бойових псів. Попередження. 

У мені все вибухає.

Мій кулак із розмаху летить на планшет. Тріск. Екран розлітається тріщинами, уламки скла сиплються на стіл. Пальці обпікає біль, але мені байдуже. Усередині горить сильніше.

— Чому, чорт забирай, твої люди просто стояли й знімали?! — ричу. Голос лунає глухо, як постріл у закритому приміщенні. — Чому не були поруч?!

Андрій не здригається.

— Не встигли. Все сталося дуже швидко. Хтось із перехожих — чоловік,  втрутився. Пси  відразу втекли. Наші не встигли навіть зреагувати.

— Сука, — гарчу. Проходжуся долонею по волоссю, згрібаю його назад, намагаючись хоч трохи заспокоїтись. — Я їх знищу. Усіх.

Роблю глибокий вдих. Витримую паузу. Повітря в кабінеті важке, як перед грозою.

— Відсьогодні ти — її тінь. Розумієш? Не охоронець. Не спостерігач. Тінь. Якщо на неї подивляться криво — ти вже маєш бути там. За метр. Ні, за півметра. Постійно. Звітуватимеш два рази на день.

— А ще… Сьогодні вночі. — Знижую голос до небезпечного шепоту. — Завод Захарчука має злетіти в повітря. Повністю.  Попіл. Руїни. Але, — зупиняю його жестом, — жодної жертви. Навіть випадкової. Це принципово.

Він киває. Без запитань. Без сумнівів. Андрій знає, що робити.

— Що з журналістами?

— Опублікували офіційну заяву. Жодних власних версій. Ніяких коментарів. Тиша. Бояться, як і треба було.

Що ж, хоч щось, здається, пішло за планом.

— Можеш приступати до нових обов'язків, — кидаю йому, не відриваючись від паперів, і повертаюся поглядом до стосу документів на столі. 

Робота засмоктує мене з головою, години зливаються в одну суцільну концентрацію на цифрах, звітах та аналітиці. Тиша кабінету порушується лише шелестом паперів та моїми коментарями.

Раптом – обережний, майже несміливий стукіт у двері. Він вириває мене з потоку думок, змушуючи роздратовано підвести голову. Моя секретарка, стоїть на порозі, винувато переминаючись з ноги на ногу, пальці нервово тереблять край її блузки. Видно, що новина не з приємних, або ж вона просто боїться мене відволікати.

— Кажи вже, — мій голос звучить різкіше, ніж я хотів би.

— Там… там до вас дівчина, — починає вона, і ця коротка пауза, наповнена її ваганням, змушує мене миттєво напружитись і навіть трохи підвестися з крісла. Чомусь перед очима одразу виникає образ Аліни. Яскравий, чіткий. Хоча я знаю її надто добре. Вона ніколи не прийде сюди. Ніколи.

— Вероніка Орловська, — продовжує Юля помітивши мою реакцію. — Каже, що в неї дуже термінова справа до вас.

Орловська? Донька мера? Це вже цікаво. І, що ще важливіше, – найкраща подружка Аліни. Що їй могло знадобитися від мене так терміново?

Не встигаю я відповісти, як дівчина сама вирішує свою долю. Вона нахабно, ледь відштовхнувши Секретарку плечем, бо та, бідолашна, мимоволі загородила їй прохід, вривається до кабінету.

— Мені терміново! — кидає вона Юлії в обличчя, ніби та винна у всіх смертних гріхах, і рішуче зачиняє перед носом секретарки важкі двері. 

Переді мною стоїть справжня фурія. Коротенька біла куртка, обтислі джинси, а темне волосся зібране у високий, зухвалий хвіст, що погойдується при кожному її русі. Подруга Аліни. І вигляд у неї такий, ніби вона готова йти на штурм.

— У тебе має бути справді дуже вагома причина, щоб отак заявлятися до мене, — промовляю я суворо, з крижаними нотками в голосі, намагаючись трохи збити пиху і зняти  корону з голови цієї татусевої доньки.

Але вона, схоже, не з лякливих. Анітрохи не знітившись, Вероніка проходить вглиб кабінету, демонстративно сідає в крісло для відвідувачів навпроти мого столу, зручно вкладає руки на підлокітники та граційно закидає ногу на ногу. Її погляд — прямий і з викликом.

— Причина в тому, що на відміну від моєї подруги, я щиро вірю, що ти не до кінця пропащий мудак, а просто дуже хочеш ним здаватися, — спокійно, але твердо осаджує вона мене у відповідь, дивлячись просто в очі.

Оце так заявочка. Мене на мить навіть пересмикує від такого нахабства.

— Якщо це все, що ти хотіла сказати, можеш іти, — намагаюся зберегти самовладання, хоча всередині вже закипає.

— Дуже смішно, — кривить вона губи. — У мене до тебе справді серйозна розмова. Якщо Аліна дізнається, що я тут, я, ймовірно, втрачу найкращу подругу. Але ти, — вона рішуче тицяє в мене пальцем, ніби прибиваючи до місця, — єдиний, хто може їй зараз допомогти.

— Що з нею? — миттєво насторожуюся. Будь-яка згадка про небезпеку для Аліни діє на мене, як червона ганчірка на бика. Моя зовнішня крижана оболонка дає тріщину.

— Хтось наслав на її компанію безліч перевірок, через  вчорашню трагедію, одну за одною, — швидко, майже на одному диханні, тараторить Вероніка. — Вона приходила по допомогу до мого батька, але він сказав, що тут зможеш розібратися тільки ти. Їхня очевидна мета – повністю зупинити роботу компанії, паралізувати все. Я не знаю всіх цих ваших бізнес-розборок, хто там кому на хвіст наступив, але я точно знаю, що Аліні зараз хвилюватися категорично не можна, — вона буквально просвердлює мене поглядом, в якому читається і прохання, і погроза.