Розділ 15

Аліна

Після  жахливої прогулянки ми з Сашею ще трохи йдемо мовчки до його будинку — він живе зовсім поруч із парком. Пес тягнеться попереду, вже спокійний, ніби нічого й не сталося. Саша кілька разів пропонує відвезти мене до лікаря. Я кожного разу відмахуюсь. Мені хочеться тільки одного — додому. І швидше забути все це.

Він зрештою відвозить мене, Чарлі дрімає на задньому сидінні, а я мовчки дивлюся у вікно, тримаючись за себе зсередини. Дорога коротка, та думки не відпускають.

Ніч — безсонна. Жодного відпочинку. Сон рве шматками — сни скидаються на якісь обривки трилера: темрява, гавкіт, силуети. Я раз по раз прокидаюсь у холодному поту, а Чарлі кожного разу тихо підводиться, кладе голову мені на ноги. Він спить поруч, біля ліжка. 

Ранок — огидний. Прокидаюсь, наче й не спала. Очі важкі, тіло ватне. Все дратує. Сніданок теж не дуже. Тарілку з кашею — та, що з улюбленими горіхами — запихаю в себе ледь не через силу. Ні смаку, ні бажання. Хочеться втекти назад під ковдру.

По дорозі в офіс намагаюсь себе якось налаштувати. Повторюю в голові:

«Тримайся. Все під контролем. Ти сильна».

Але мозок мені не вірить. Навіть не намагається.

Під’їжджаю, виходжу з машини. І тут — ще один знак, що день буде нестерпним. Якщо вчора мене зустрічали в дверях кабінету, то сьогодні Віктор Олегович чекає біля ліфта. На першому поверсі. З лицем кам’яним, як мармур.

— Що знову? — бурчу навіть не привітавшись.

— Перевірка. Точніше, три відразу, — відповідає він стисло.

Я завмираю. Відчуваю, як тиск різко підскакує, як пульс вдаряє десь у скроні.
Слова в повітрі зависають, як дим перед бурею.

— СБУ, ДІАМ і Держпраці, — додає він. — Вже тут. З постановами. Без попередження.

Я вдихаю глибоко. Раз. Іще раз. Зовні — холодна, зібрана, впевнена. Всередині — буря, гул у вухах, ноги важчають із кожним кроком. Але я йду. Не маю права зупинитись. Поруч зі мною йде Віктор Олегович, швидко говорить щось про документи, про юридичний супровід, про те, що наші готові, але я майже не чую. Мій розум вже там, у конференц-залі, де мене чекають.

Ми піднімаємось ліфтом. Лічені секунди — і двері розсуваються. Переді мною коридор, знайомий до болю. Та сьогодні він інший — мов притих перед штормом. Секретарка нервово киває, коли проходжу повз. Мовчить. Очі не піднімає.

Двері до конференц-зали вже відчинені. За столом сидять троє. Усі різні, але всі з тим самим виразом обличчя — холодна увага, сканування, контроль. Один із них — чоловік із бейджем СБУ, років сорока, зосереджений, мовчазний. Другий — представник ДІАМ, з товстою текою у руках і обличчям, яке не передбачає нічого доброго. І третя — жінка з Держпраці. Строга, мов із бронзи вилита.

Я входжу спокійно. Прямую до свого місця. Сідаю, киваю.

— Доброго ранку. Чим можемо допомогти? — мій голос рівний, впевнений. Навіть я сама дивуюсь, як чітко звучить ця фраза.

Представник ДІАМ відкриває теку.

— Ми діємо на підставі колективного звернення. А також через надзвичайну подію на об’єкті вашої компанії. Державна інспекція архітектури і містобудування ініціює повну перевірку документації та відповідності дозвільної бази на шістьох ділянках.

— І це ще не все, — додає жінка з Держпраці. — Є ознаки системних порушень у сфері охорони праці. Наші фахівці вже працюють на об’єктах. Запитано всі акти, журнали інструктажів, відомості про субпідрядників і техогляд.

СБУшник не поспішає, але коли заговорює — його тон лякає більше за все:

— Нас цікавлять ваші угоди із деякими підрядниками. Особливо ті, що стосуються компанії «Тектон». Саме на їх майданчику сталася трагедія. Є підозри у фінансових махінаціях, відмиванні коштів. І не тільки.

Погляд на мене — прямий. Без зайвих емоцій.

Я витримую паузу. Серце гупає десь у горлі. Але я тримаюся. Ковтаю повітря, як під водою.
Мозок вмикає «режим війни».

— Добре. Отримаєте повний доступ. Але тільки в присутності юристів. І прошу все фіксувати письмово, щоб всі дії відбувалися виключно у рамках закону.

Якась частина мене вже кричить у паніці. Але зовні — я незламна.

Сумнівів у тому, що з нашого боку все в порядку, немає. Але те, як миттєво, синхронно й жорстко вони зреагували — це не випадковість. Це чиясь добре зрежисована вистава.

Разом із Віктором Олеговичем виходжу в коридор. Двері за спиною закриваються — і я одразу переходжу в режим дій.

— Не відходити від них ні на крок. Хай працюють тут, під вашим особистим наглядом. Провідні юристи — теж сюди, нехай все контролюють. Все, що вони запитують — документально, чітко, миттєво. І мене тримати в курсі кожного руху. Інші відділи — працюють у штатному режимі, без паніки.

Віктор киває, уже щось набирає на телефоні.

— Є здогадки, хто за цим може стояти? — питаю тихо, але чітко.

Він стискає губи в тонку лінію, замислюється.

— Якщо чесно... взагалі не уявляю. Кому зараз це вигідно.

— Мені терміново треба від’їхати. Я на зв’язку, тримайте все під контролем. Спробую це вирішити, — кажу швидко, вже розвертаючись.

У ліфті одразу набираю номер Ніки.

— Привіт. Мені терміново потрібен твій батько.

— Привіт. Він вдома, сьогодні працює з кабінету.

— Дякую, я зараз приїду.

Дістаюся до їхнього маєтку майже за годину. Біля воріт мене зустрічає подруга. Швидко обіймаємось, і вона мовчки веде мене через двір, піднімаємось у дім, до кабінету її батька.

— Щось сталося? Серйозне? — питає по дорозі.

— Не знаю, наскільки серйозне, але допомога точно не завадить.

Ніка стукає у масивні дубові двері. Після схвалення входу кладе руку мені на плече.

— Я зачекаю тут, — каже і зачиняє за мною двері.

У кабінеті Дмитро Іванович сидить за величезним письмовим столом, гортає якісь документи. Побачивши мене, одразу підводиться.

— Аліночко, радий тебе бачити. Як батько?

— Дякую, вже краще, — відповідаю.

— Сідай, — жестом запрошує в крісло навпроти.