Розділ 14

Аліна

День тягнеться надто довго й напружено. Дзвінки не стихають, задач — безліч. Голова гуде. Вечірня нарада стартує рівно о шостій. Один за одним керівники заходять до мого кабінету.

Сиджу у своєму кріслі, тримаю в руках черговий папірець, сенс якого мозок вже не в силах зрозуміти.

— Розповідайте, що сьогодні зробили. Почнемо з технічного відділу, — киваю головному інженеру.

Він підводиться, тримає в руках планшет.

— Всі перевірки завершено. По жодному з об'єктів більше не виявлено критичних порушень. Все в межах норми. Навіть ті будівництва, де були підозри, — чисті.

— Добре, — коротко відповідаю. Це ще не перемога, але вже щось.

Віктор Олегович, мій заступник, одразу підхоплює:

— Підрядника на об’єкті, де сталася трагедія, ми перевірили. Уся документація в порядку. Інструктажі проведені, акти підписані, техніка справна. Жодних очевидних порушень не виявлено.

Нахиляю голову. Все занадто... правильно. Від цього тривожно ще більше.

Останньою виступає керівниця PR-відділу. Її голос рівний, хоч і напружений:

— Після нашої офіційної заяви журналісти спочатку рвали телефони, сипались запити. Але потім — повна тиша. Наче хтось усім заткнув рота.

Я нахмурююсь.

— Що це означає?

Вона ковтає комок в горлі, дивиться в планшет, але каже прямо:

— Маю підтвердження з надійного джерела. Їм просто заткнули рота. Неформально,  але дуже чітко.

Сиджу рівно, пальці стискають ручку.

— Кому це потрібно?

Піарниця не ховає очей, дивиться просто на  мене:

— Соколовському. Один із наших клієнтів. 

Повітря в кабінеті ніби згущується. Всі мовчать. Я повільно відкидаюся в кріслі.

— Шановні колеги, дякую вам за оперативність. Але розслаблятись зарано. Все надто гладко втихло. Це насторожує. Тому тримаємо руку на пульсі.
На сьогодні — всі вільні.

Коли всі йдуть. Швидко збираюся, залишаючи все як є. Беру свою сумку, одягаю пальто і виходжу на вулицю. Поруч з офісом стоїть водій, вигулюючи Чарлі. Я спеціально попросила привезти його, щоб після роботи погуляти з ним у парку. І мені це корисно, і він не почувається покинутим, поки Джеф у від'їзді. Побачивши мене, Чарлі радісно махає хвостиком. Я гладжу його, і ми разом сідаємо в машину. На задньому сидінні для нього вже лежить спеціальна ковдра; я сідаю з іншого боку.

Ми приїжджаємо до парку біля центру. Відпускаю водія, запевнивши, що додому ми викличемо таксі, де дозволено з тваринками. На вулиці вже темно, але парк добре освітлений, подекуди навіть бачу людей. Увечері Чарлі полюбляє ліниву прогулянку на повідку. А от зранку він бігає, стрибає, тікає – справжній непосида.

Йдемо однією з доріжок. Слова про те, що Марат закрив рота журналістам, ніяк не виходять у мене з голови. Мене це страшенно дратує: навіщо лізти туди, куди не просять? Чому не можна взагалі залишити мене в спокої?! У пориві злості я дістаю телефон з кишені пальта, розблоковую його, швидко набираю номер, який чомусь досі пам'ятаю, і виймаю його з чорного списку.

Набираю. Гудок. Другий...

— Привіт, — лунає чоловічий голос на тому кінці дроту.

— Хто тобі дав право лізти в мої справи?! Чому ти взагалі втручаєшся?! — ледь не кричу я у відповідь.

— Не хочу, щоб тебе нервували, — відповідає він спокійно та впевнено, незважаючи на мою істерику.

— Ти нервуєш мене більше за всіх інших на світі! Зникни нарешті з мого життя! — вимовляю я і скидаю виклик.

Не треба було йому дзвонити... але моя злість до нього виявляється сильнішою за будь-яке самовладання.  Я тільки-но ховаю телефон у кишеню, як раптом злість змінюється крижаним страхом.

У п'яти метрах від нас, немов з-під землі, виростають два величезні, злющі добермани. Їхні очі блищать у темряві, а з глибини горла виривається низьке, загрозливе гарчання. Вони сидять нерухомо, націлившись на нас із Чарлі, готові кинутись будь-якої миті.

— Тихенько, — шепочу я, сама не розуміючи, до кого звертаюсь – до псів чи до себе. Чарлі теж відчуває небезпеку. Він притискається до моїх ніг і починає глухо гарчати їм у відповідь. Я оглядаюся по боках, відчайдушно шукаючи господаря цих страховиськ, які, здається, готові проковтнути нас разом із кістками. — Чарлі, тихо. Пішли, — тягну його за повідок, роблячи кілька обережних кроків назад.

Але добермани явно цьому не раді. Вони підриваються на ноги і починають гавкати – різко, голосно, пронизливо. Серце падає кудись у шлунок, а потім і зовсім у п'яти. Все тіло миттєво вкривається холодним потом. Здається, я навіть дихати забуваю. Лабрадор тиснеться до мене, тремтить – йому теж страшно, це відчувається. Ще раз швидко оглядаюся навколо в пошуку хоч когось, хоч найменшого натяку на присутність інших людей. Але всі, хто гуляв парком хвилину тому, наче випарувалися.

— Дівчино, просто не рухайтесь і не бійтесь, я вам допоможу, — лунає позаду мене чоловічий голос. Він звучить напрочуд спокійно і впевнено, зовсім не відповідаючи ситуації.

— Аліна? — додає голос, і я завмираю.

Повільно, дуже повільно повертаю голову. За спиною, буквально за метр від мене, стоїть Саша. Він... тут? Як?

— Привіт, — вимовляю я, і це звучить як суміш істерики та переляку, спроба посміхнутися виходить жалюгідною.

Він повільно, але рішуче стає попереду мене, закриваючи собою. Добермани реагують миттєво – гарчання стає ще сильнішим, вони починають повільно, хижо наближатися. Я стискаю повіддок Чарлі в руці до побіління кісточок на пальцях. Заплющую очі, не в змозі дивитись.

Раптом десь у глибині парку лунає оглушливий свист. Він змушує псів замовкнути на півслові. За мить вони різко розвертаються і тікають геть, саме в тому напрямку, звідки пролунав свист.

— Ти як? — питає Саша, швидко повертаючись до мене.

Мене трохи починає трусити, голос дрижить. — Н-н-нормально...

— Що ти тут робиш сама вночі? — запитує він, і в його голосі чується суміш здивування і... тривоги? Він простягає руку Чарлі, дає понюхати. Лабрадор, який щойно тремтів, тепер починає невпевнено веляти хвостом. Саша посміхається і гладить його.