Розділ 13

Аліна

Два дні пролітають непомітно. Сьогодні той день, коли Джеф разом з татом летить до Швейцарії, де батько проходитиме курс реабілітації в клініці, а брат прямо звідти летить далі, вже у справах свого бізнесу. Ми снідаємо, і я проводжаю брата до машини, щоб попрощатися на кілька днів. З татом я попрощалася ще вчора ввечері, коли навідувала його. На щастя, з кожним моїм візитом він виглядає все краще й краще.

– Дякую тобі, – говорю, обіймаючи його.

– Ти вже це казала дуже багато разів, – говорить він, тримаючи мене за плечі.

– Я ніколи не перестану це повторювати, – говорю, піднявши голову. – Як долетите, подзвони мені, будь ласка. І просто так теж дзвони.

– Все буде добре, не хвилюйся. Бережи себе, – кидає він наостанок, сідає за кермо автомобіля і виїжджає за територію будинку. Погода на вулиці сонячна й суха, незважаючи на ранковий мороз.

Піднімаюся до своєї кімнати. Треба збиратися. Обираю в'язаний костюм молочного кольору – він такий затишний і елегантний водночас. Одягаю його, роблю легкий макіяж та низький пучок на потилиці.

Дорога до офісу займає стільки ж часу, як і завжди, але сьогодні щось не так. Всередині тривожно. Малюк під моїм серцем теж неспокійний — весь ранок активно штовхається. Я заспокоюю себе думкою, що це просто нерви через тата. Напевно, я просто накручую себе.

Та щойно переступаю поріг приймальні біля свого кабінету, розумію — ні, це не накрут. У повітрі згущується напруга. Мій заступник Віктор Олегович і керівник юридичного відділу стоять прямо біля дверей, напружено щось обговорюють. В обличчях — тривога. Секретарка метушиться за столом, розгублено перегортаючи якісь папери, ніби щось шукає.

— Доброго ранку, — озиваюся, намагаючись зберегти спокійний тон, хоч усередині вже наростає холод.

Усі троє різко обертаються. Очі Віктора Олеговича ніби пронизані чимось важким. Він стискає губи в тонку лінію й тихо, без звичної впевненості каже:

— Не можемо відповісти вам тим самим, Аліно Ігорівно…

Я підходжу ближче, вже майже не дихаючи.

— Що трапилося?

Він кидає погляд на юриста, той мовчки хитає головою. І тоді Віктор важко зітхає, ніби шукає слова, але врешті проговорює:

 —На будівництві житлового комплексу в центрі міста… вибухнула електрощитова. Один працівник загинув миттєво, ще двоє — у реанімації. Експерти не можуть точно сказати, що стало причиною, але… попередньо — коротке замикання через підключення несертифікованого обладнання.
Віктор Олегович переводить погляд на мене.
— Ми ж такого не закуповували, Аліно Ігорівно. А підрядник клянеться, що виконав усе згідно з технічним планом.

Слова Віктора наче обухом по голові. Тіло ніби впадає в ступор, але мозок — працює чітко, холодно, професійно. Страх і шок відходять на другий план, залишаючи лише одне — контроль.

— Негайно зберіть нараду, — кажу рівним, абсолютно спокійним голосом, дивлячись на секретарку. — Інженер, керівник відділу закупівель, PR-відділ. Усі — тут за п’ять хвилин.

Переводжу погляд на Віктора:

— Ви — особисто відповідаєте, щоб кожен із них був у кабінеті вчасно.

Коли зачиняються двері, я відчуваю, як руки починають тремтіти. Горло — сухе, наче висипане піском. Тягнусь до пляшки з водою, роблю кілька ковтків, намагаючись зібратись. Знімаю пальто — стає трохи легше дихати. Витягаю з сумки телефон і тільки зараз помічаю: беззвучний режим. Екран світиться пропущеними — чотири, п’ять, шість номерів. Усі різні. Серце пришвидшує биття.

За п’ять хвилин — короткий стук у двері. Один за одним заходять ті, кого я викликала. Обличчя напружені, хтось уникає мого погляду, хтось, навпаки, дивиться надто прямолінійно. Напруга в кабінеті згущується, як перед грозою.

Я підводжуся. Коли настав мій час говорити.

— Сідайте. Коли це сталося? Хто постраждав? Коротко й по суті, — кажу, обводячи поглядом присутніх.

Керівник відділу будівництва, встає першим. Говорить з хрипотою, видно — хвилюється:

— Це сталося зранку, близько восьмої. Робітники  тільки прийшли на зміну. Всі  досвідчені, давно з нами. Один загинув на місці, ще двоє в лікарні… важкі травми.
Пауза.
— Преса вже обриває телефони, дзвінків — десятки. Родину загиблого повідомили. Наші юристи вже з ними на зв’язку. За всі роки існування компанії таке сталося вперше.

Я киваю, вдихаю глибше. Все ще лунає шум у вухах, але мій голос звучить твердо:

— Добре. Зараз кожен із вас отримає чітке завдання.
Погляд ковзає по обличчях.

— Інженерна служба — повна перевірка всіх діючих об'єктів. Почати негайно. Все фіксувати документально. Якщо щось навіть здається сумнівним — зупиняєте роботи.

— Відділ постачання — встановити, звідки взялося обладнання, що вийшло з ладу. Перевірити сертифікацію, накладні, кожен підпис. Хочу звіт до кінця дня.

— Юридичний — готуємо компенсацію родині загиблого, повне покриття лікування постраждалих, і супровід усіх комунікацій із контролюючими органами.

— Піар — жодних коментарів без погодження зі мною. Підготуйте офіційну заяву для ЗМІ. Спокійно, людяно, без виправдань. Я затверджу текст особисто.

Знову погляд — уже гостріший:

— І ще. Мені потрібен повний аудит підрядника, який працював на цьому об’єкті. Якщо знайдемо хоч найменший слід халатності — відсторонення та розрив контракту. Без компромісів. 

Я роблю паузу. Усі мовчать, записують, кивають. Тиша густа, як бетон.

— Працюємо швидко. І не дай Боже, щоб десь ще щось трапилося. Тоді вже преса нас не питатиме — нас просто зітруть. Увечері всіх чекаю з доповіддю. Без винятків.

Усі піднімаються. Я проводжаю їх поглядом. Двері зачиняються — і мене накриває хвиля напруги така сильна, що здається, я ось-ось просто сповзу по стільцю під стіл.

Брат зараз у літаку. Тато — теж, але йому я скажу про все лише після повернення. Для нього це зайве навантаження. А мені… мені навіть порадитись ні з ким.