Розділ 12

Аліна

Час до вечора пролетів непомітно, ніби його й не було. Все змішалося – офісна метушня, хвилювання за тата... Навіть думати про вечерю з Сашею якось не встигала. Часу, щоб спеціально їхати додому й перевдягнутися, в мене немає. Та й, чесно кажучи, не хочеться. Набридло грати ролі, підлаштовуватись. Моя чорна прилягаюча сукня з розкльошеними рукавами – вона зручна. Так, вона занадто проста для ресторану, в якому ми домовились зустрітися, але мене це зараз мало хвилює. Це всього лише дружня вечеря. 

Як і властиво "справжній леді", запізнююсь на кілька хвилин. Це не навмисно, просто місто сьогодні стоїть у заторах. Дихаю глибше, намагаючись скинути денну напругу.

Класичний ресторан французької кухні. Стриманий лоск, де все наче надто серйозне: подача, погляди, інтонації. Але їжа — бездоганна. І це виправдовує все.
Інтер’єр стерильний у своїй розкоші: біле з золотом, блиск мармуру, дзеркала без рам. Ідеально відполіровані поверхні — наче тут не їдять, а демонструють процес. Холодна естетика, яка  працює.

Залишаю верхній одяг у гардеробі. Проходжу в зал, слідую за хостес. Вона веде мене між столиками. По дорозі відволікаюся на телефон, відповідаю на повідомлення — лікарю, який нагадує про завтрашню здачу аналізів зранку.  Думки знову злітаються до Марата. Якщо він дізнався про клініку так швидко, значить, міняти лікаря чи місце обстеження немає сенсу. Все одно знайде, якщо захоче. Клініка мені сподобалась, персонал привітний. Нехай все залишиться як є. Принаймні, поки я тут.

Відволікаюсь від телефону, коли хостес зупиняється, і я бачу його. Навпроти столика, за який мене ведуть, помічаю знайомий чоловічий силует. Мій новий знайомий стоїть — високий, у темно-синьому класичному костюмі та білій сорочці, які ідеально підкреслюють його світле волосся і сині очі. В руках тримає букет білих троянд. Вони виглядають неймовірно ніжними в його великих долонях.

-Це для тебе, – говорить він, його посмішка щира, тепла.

-Дякую, – посміхаюсь у відповідь, відчуваючи легке збентеження. Офіціант тут як тут, забирає квіти і спритно ставить їх у вазу на стіл. – Як для дружньої вечері, трохи занадто, – не втримуюсь від коментаря, коли Саша відсуває для мене стілець, і я сідаю. – На твоєму фоні я виглядаю занадто просто.

Він сміється, сідаючи навпроти. Його очі сяють.

-Ну про дружню я не казав нічого, – говорить він, і в його голосі лунає легка грайливість. – А виглядаєш ти чарівно. Справді.

...Ловлю його погляд. Він серйозний.

-Твої рамки мені зрозумілі, – додає він трохи тихіше, ніби читаючи мої думки. – Але це не означає, що мої такі ж.

Відчуваю, як обличчя ледь червоніє. Цей чоловік вміє збивати з пантелику.

-І які ж твої "рамки", Саш? – запитую, намагаючись надати голосу легкості.

Він схиляє голову набік, посмішка стає більш загадковою.

-Скажімо так... мої рамки досить широкі, коли йдеться про те, чого я насправді хочу, – відповідає він, і його очі зупиняються на мені з таким поглядом, що я відчуваю, як по спині пробігають мурашки. 

Офіціант приймає замовлення, тихо відходить. Ми залишаємось удвох за цим завеликим для двох столиком, освітленим м'яким світлом ламп. Повітря наповнене ароматами смачної їжі та ніжним запахом троянд.

-Ніколи не думала, що скажу це, але... твої рамки справді інтригують, – усміхаюсь, беручи келих води. Намагаюся зберегти легкий тон, хоча його слова про "чого я насправді хочу" ще відлунюють десь у грудях.

Саша посміхається у відповідь, і ця посмішка якась... справжня. Без натяку на фальш чи гру.

-Хороші книги завжди інтригують на початку, правда? – підморгує він. – Далі буде цікавіше.

Приносять наші закуски. В мене легкий салат, у нього щось більш вишукане, я навіть назви не запам'ятала. Починаємо їсти. Розмова якось сама собою зав'язується, легка, невимушена. Говоримо про кухню, про подорожі, про якісь кумедні випадки з життя. Він розповідає про свої поїздки – так яскраво, з такими деталями, що я ніби бачу ті місця його очима. Слухаю його і помічаю, як напруга, що стискала мене весь день, починає потроху відступати.

Я сміюся, коли Саша розповідає про те, як вони з друзями святкували Новий рік на Сейшелах — вечірка прямо на пляжі, українська музика з Bluetooth-колонки, танці босоніж у піску, феєрверки.

— І потім, — додає він, — до нас почали сходитися туристи з навколишніх готелів. Хтось притяг стіл, інші — їжу й шампанське. Було відчуття, що весь острів зібрався саме біля нас.

— І ніхто не поскаржився?

— Ні, за хороші чайові навіть персонал готелю до нас приєднався.

Я знову сміюся. Його розповідь така жива, що я ніби бачу все це перед очима.
Мені легко. Я дивлюся на нього й ловлю себе на думці, що просто… добре. Без очікувань, без напруження, без внутрішніх діалогів. Просто вечір, де все на своєму місці.

— А ти? Подорожувала десь останнім часом? — питає він, беручи ковток вина. Очі уважні, теплі.

Я на мить замислююсь.
— Пів року жила в Америці. Брат кілька разів тягнув мене з собою у робочі поїздки. Нью-Йорк, Вашингтон… але я тоді в мене був токсикоз, тож переважно сиділа в готельному номері, розглядала місто крізь вікно. 

— Це теж по-своєму романтично, — каже, і я бачу, що він справді це так сприймає.

— Можливо. Хоча тоді мені було зовсім не до романтики.

Він усміхається, легко.
— Але ж ти вмієш знайти красу навіть у такому. Хоча б у краєвиді з вікна.

— Ну так. У Вашингтоні з вікна було видно ставок з лебедями. А в Нью-Йорку центральний парк. ,-роблю коротку паузу відволікаючись на нове повідомлення з робочого чату. -Рік тому була в Флоренції. Тиждень. 

— Італія. Як тобі?

—  Просто гуляла, пила каву, їла. Було… гарно.

Він киває, дивлячись на мене трохи довше, ніж зазвичай.
— Це звучить… дуже по тобі.

Я піднімаю брову, з усмішкою.
— По мені?

— Ти здаєшся тією, хто вміє знаходити красу в простому. У тому, що більшість просто не помічає.