Розділ 10

Аліна

-Вали звідси! - сичить брат, повертаючись до Марата. Його очі метають блискавки, ще мить – і здається, почнеться справжня бійка. А мені це бачити несила.

-Та пішов ти, - кидає Марат у відповідь, саме коли я намагаюся прошмигнути повз. Його голос різкий. Я прискорюю крок, єдине моє бажання зараз – зникнути, не бути свідком цього цирку.

-Дай мені п'ять хвилин, - чую за спиною. Це Марат. Він іде слідом, його кроки гучні за моїми плечима. Просить? Після всього?

-Ні, - видихаю я, навіть не обертаючись. Різко хапаю дверну ручку і хлопаю дверима ванної кімнати прямо перед його носом. Гучний стукіт віддається луною в тиші квартири.

Все. Досить. Хай роблять що хочуть, розносять тут все по шматочках, мені байдуже. Зараз я просто хочу закритись тут, у цій маленькій вологій кімнаті, і відключитись від цього світу, від них обох, від напруги, що висить у повітрі густим туманом. Хоча б на кілька хвилин відчути спокій.

-Ти не зможеш бігати від мене вічно, - доноситься приглушено крізь двері голос Марата.

 Знаю, що не зможу. Ця думка отруює мій короткий перепочинок. Тому й хочу втекти в  Америку. При першій же можливості. Це єдиний промінь світла зараз. Вона гріє, дає надію. Але вголос я її не озвучую. Це моє таємне бажання, мій план порятунку.

Трохи відкисаю в душі, дозволяючи гарячій воді змити залишки напруги. Нарешті наважуюсь вийти. Повертаюсь у кімнату, і перше, що кидається в очі – ідеальний порядок. Все прибрано, наче нічого й не було. Від чоловіків і сліду немає, окрім... окрім аромату одного парфуму. Він в'ївся в повітря, в меблі, здається, навіть у кожну клітину мого тіла. Це дратує.

Підходжу до тумбочки і беру телефон. Екран спалахує. Нове повідомлення. Від невідомого номера. Хмурю брови.

"Добрий ранок. Вчора ввечері не хотів турбувати, зараз коли ти виспалася пропоную разом пообідати."

Новий знайомий. Він виявився набагато наполегливішим, ніж я могла подумати. Мої думки скачуть, мов божевільні білки в колесі. З одного боку, в мене зараз стільки всього на голові, стільки проблем, що на такі зустрічі часу просто немає. Це зайве. Але з іншого боку... зараз так сильно хочеться зробити щось Соколовському на зло. Хоч щось, аби відчути хоч крихту контролю, хоч маленьку перемогу.

Це якийсь дивний, вироблений  рефлекс з минулого. Захисна реакція? Чи просто дурість? Не знаю.

"В обід я вже зайнята, давай повечеряємо."

Відправляю. І відчуваю дивне поєднання рішучості та легкої тривоги. Що я роблю? Не встигаю довго думати, як телефон знову вібрує. Це Саша. Приходить позитивна відповідь. Ми швидко домовляємося про місце та час зустрічі на вечір. Нічого такого.

Часу обмаль. Швидко збираюся, на ходу запихаючи необхідні речі в сумку. Потрібно встигнути на роботу перед поїздкою в лікарню до батька. Виходжу з будинку, двері за спиною зачиняються з глухим стуком, ніби відрізаючи від усього, що було всередині.

По дорозі до офісу в машині сидить Джефрі. Він, здається, намагається залагодити ранковий конфлікт. Його голос лунає десь на периферії моєї свідомості, ніби фоновий шум. Я відповідаю односкладно, киваю, але насправді мої думки далеко. Частина мене ще там, у кімнаті з запахом його парфумів, а частина – вже в майбутньому, планує вечір і переживає за батька.

Заїжджаємо на парковку. Офіс гуде, як завжди. Заходжу до будівлі, прямую до великої зали для нарад. Там уже зібралися керівники відділів, готуються до звітності. Сідаю на своє місце, відкриваю ноутбук. Починається нарада. Нові проекти, цифри, графіки, звіти...

Моя увага то максимальна зосереджена на словах доповідача, на цифрах на екрані, намагаюся вловити кожну деталь, не пропустити нічого важливого. Це моя робота, моя відповідальність. Але потім... раптом думки відлітають. Я уявляю собі велику тарілку з полуницею в шоколаді. Така солодка, ніжна, і хрусткий шоколад... І я ловлю себе на тому, що кілька хвилин просто мрійливо дивлюся в одну точку, забувши, де я і що відбувається навколо. Потрібно зібратися. Намагаюся відігнати ці "полуничні" думки і повернутися до реальності, де є звіти, плани і невирішені проблеми. Це складно. Мій мозок ніби розділився на дві частини, і кожна живе своїм життям.

Нарешті "тортури" в офісі завершуються. Зітхаю з полегшенням і майже бігом виходжу з зали. За кілька хвилин ми вже дістаємося до клініки. Серце стискається від хвилювання щоразу, коли я переступаю цей поріг. Мені повідомляють, що тата вже перевели в палату.

По дорозі до його палати шукаю лікаря. Знаходжу його в коридорі, перехоплюю погляд. Він у загальному розповідає про стан батька – обережно, підбираючи слова. Каже, що є покращення, але йому потрібен тривалий і якісний відпочинок та відновлення. Рекомендує реабілітацію в одній із клінік у Швейцарії. Це звучить обнадійливо і правильно. Йому потрібен спокій і найкращий догляд. Я без вагань погоджуюсь. 

– Готуйте всі необхідні папери, – кажу впевнено, хоча всередині вже починається вихор думок про організацію цієї поїздки.

–Тільки потрібен один супроводжуючий з близьких, – лікар дивиться мені прямо в очі, ніби перевіряючи мою готовність. – У вас буде така можливість?

–Так, – відповідаю одразу, без роздумів. Я готова на кілька днів поїхати з татом. Все кинути і бути поруч.

–Я поїду, – раптом втручається Джеф. Він стояв трохи осторонь, і я навіть забула про його присутність. – Мені й так по роботі треба в Європу. Ти залишишся тут. Будеш за Чарлі наглядати.

Його тон не терпить заперечень. Це констатація факту, а не пропозиція. Відчуваю слабкий укол розчарування, але покірно хитаю головою. Треба подбати і про себе. Йдемо до тата.

Коли я швидко збиралася вранці, чомусь зовсім не подумала про те, що вагітність можна було б ще хоч трохи приховати від нього. Але моя прилягаюча сукня не дає такої можливості. Живіт  помітний, і приховати його під одягом практично нереально. Відкладати новину вже немає куди. Дихаю глибше. Сподіваюсь, ця новина стане для батька не шоком, а додатковим стимулом. Стимулом для швидкого одужання. Дуже на це сподіваюсь. Заходимо в палату.