Розділ 9

Аліна

Ця ніч перетворюється на суцільне безсоння. Гормональні гойдалки, розбурхані стресом і подіями вечора, тепер, здається, досягли свого піку. Важкий, насичений чоловічим тестостероном спортзал. Все це позбавляє мене спокійного сну, занурюючи у липке, тривожне марево.

І всю ніч, варто мені лише на мить провалитися у дрімоту, мені сниться Марат. Він з'являється у всіх своїх «найкращих» якостях – тих самих, за які я його так щиро і люто ненавиджу. Його самовпевнена посмішка, пронизливий погляд, що обіцяє одночасно і насолоду, і небезпеку, його вміння володіти ситуацією і підкорювати. Ці образи переслідують мене, яскраві, нав'язливі.

Мені сниться той секс, що колись був між нами – дикий, заборонений, сповнений якоїсь відчайдушної пристрасті. І ці спогади, такі реальні, що я відчуваю фантомні дотики на шкірі, химерно переплітаються з новими сценами, які послужливо домальовує моя розпалена уява. Калейдоскоп напівзабутих відчуттів і сміливих фантазій кружляє у свідомості, не даючи спокою. Моє тіло реагує на ці сни проти моєї волі.

Декілька разів я прокидаюся від власних тихих, напівпридушених стогонів, що губляться у темряві кімнати. Прокидаюся від того, що тіло зрадницьки відгукується на ці марення, відчуваючи цілком реальне, фізичне збудження. Серце калатає, шкіра горить, а простирадла здаються зім'ятими й гарячими. Я лежу, втупившись у стелю, намагаючись відігнати нав'язливі образи, але вони повертаються знову і знову, варто лише заплющити очі. Ця ніч – справжнє пекло, де бажання і ненависть танцюють свій виснажливий танок.

Крізь важку, липку пелену сну, що ніяк не відпускає, я ледь чую, як двері моєї спальні тихо прочиняються. Риплять ледь чутно, а потім – чітке клацання замка. Закрилися. Дивно… В будинку, крім мене та Галини Іванівни, нашої економки, нікого ж немає. Але вона ніколи, за жодних обставин, не заходить до мене в кімнату без стуку, тим паче не зачиняє за собою двері на замок. Моя сестра  поїхала на навчання. Брат пізно ввечері надіслав повідомлення, вибачався, що не зміг приїхати, і попередив, що ночуватиме в готелі. Намагаюся аналізувати крізь залишки сновидінь, мозок працює повільно, немов у густому киселі. А може, це просто протяг? 

Повільно відкриваю очі. Ранкове світло ледь пробивається крізь щільні штори. Тягнуся рукою до тумбочки, намацую телефон. Екран спалахує – восьма ранку. Я сідаю на ліжку, потягуючись і намагаючись скинути з себе залишки нічних кошмарів та тривожних снів про Марата.

І тут переляканий, короткий скрик виривається з моїх грудей, застрягаючи у горлі. У правому кутку кімнати, у моєму улюбленому м'якому кріслі, сидить він. Марат. Одягнений у все чорне – об'ємне худі з капюшоном, та спортивні штани. Його присутність тут, у моїй спальні, настільки нереальна, що я змушую себе кілька разів швидко прокліпатися, сподіваючись, що це лише залишки сну, галюцинація, породжена безсонною ніччю.

Але ні, це не вони. Це він. Справжній. Я з писком, що більше схожий на звук мишеняти, яке потрапило в пастку, підскакую з ліжка. Мої босі ноги стають на м'який приліжковий килимок. Він свердлить мене своїми темними очима, і цей погляд – немов фізичне доторк, важкий і пронизливий, що відчувається крізь шкіру, викликаючи тремтіння десь глибоко всередині. Марат не відводить очей, і в цьому зосередженому, невідривному погляді – суміш чогось такого первісного і хижого, від чого кров холоне в жилах. Погляд ковзає вгору, вниз, затримується... І тільки зараз, під цим невідривним поглядом, що нищівно проходить по моїй фігурі, зачіпаючи, зупиняючись на обрисах мого живота, до мене доходить увесь жах ситуації: я стою перед ним практично гола, лише в тоненьких  трусиках, а його очі бачать усе, бачать кожну зміну мого тіла.

Та величезна футболка на кілька розмірів більша, яку я купила в чоловічому відділі для сну, зараз безладно валяється біля ліжка. Я скинула її серед ночі, бо мені було надто спекотно від тих клятих сновидінь.

— Ти ідіот! — кричу я, мій голос зривається від обурення та страху. Рефлекторно відвертаюся, намагаючись прикритися руками, і швидко натягую на себе злощасну футболку, що ледь сягає середини стегна.

—Як ти сюди потрапив?! — обертаюся до нього знову, відчуваючи, як щоки палають від сорому та люті. Хапаю подушку з ліжка кидаю прямо в нього. — Я ледь не вмерла від страху. Як ти смієш вриватися до мене додому. Пішов геть,— кричу во весь голос, вказуючи на двері рукою.

— Заспокойся, — вимовляє він спокійним, майже лінивим голосом, що контрастує з моїм шаленством, і повільно підводиться з крісла. Його розслабленість бісить мене ще більше.

— Ти охринів?! Я зараз поліцію викличу! — мій голос зрадницьки тремтить, але я намагаюся надати йому твердості.

— Ти  знаєш, що поліція, побачивши мене, чемно вибачиться і поїде, — він робить кілька повільних кроків у мій бік, і кожен його рух змушує мене напружитися, як струна. Відстань між нами загрозливо скорочується. Я мимоволі відступаю на крок, впираючись ногою в приліжкову тумбочку

— Двері там, — шиплю я, вкотре тицяючи рукою у бік виходу, хоча розумію всю марність своїх слів.

— Ні ти, ні я не вийдемо з цієї кімнати, доки нормально не поговоримо. — Його голос звучить тихо, але в ньому відчувається незламна впевненість. — Я не хотів тебе налякати,  але я тут, щоб почути правду.

— Не розумію, про що ти, — мій голос ледь чутний, я намагаюся виграти час, зібратися з думками, але в голові паморочиться.

— Досить! — рявкає він так, що я здригаюся. Маска спокою злітає з нього, оголюючи сталь.

— Саме так, досить! — вибухаю я у відповідь, відчуваючи, як хвиля відчаю та образи накриває мене. — Досить жити марними сподіваннями, що дитина твоя! Бо це не так! Просто зникни з мого життя і дай мені нарешті спокій! Якщо в тобі залишилася хоч крапля чоловічої гідності, ти підеш зараз же!

— Я бачив медичну карту. Бачив термін, — його слова, як гострі уламки скла, впиваються в свідомість. Стою, мов громом прибита, намагаючись зберегти самовладання, переконуючи себе, що це лише нахабна провокація, на яку не можна піддаватися. — Це мій син, — чоловічий голос звучить надто впевнено, це вже не припущення, а констатація факту, від якої кров холоне в жилах.