Розділ 7

Аліна

Біля входу в компанію сьогодні справжнє пекло. Натовп такий щільний, що здається, повітря загусло від напруги та очікування. І всі вони тут по мою душу. Кожен фотоапарат, кожен диктофон націлений на мене.

Водій відчиняє дверцята  авто, і я ступаю просто в епіцентр бурі. Спалахи фотокамер сліплять на мить, тисячі голосів зливаються в оглушливий, неприємний гул. По обидва боки від мене, немов два мовчазні айсберги, що розсікають хвилі, йдуть кремезні охоронці з компанії. Їхні кам'яні обличчя не виражають жодних емоцій, вони просто роблять свою роботу – створюють вузький коридор крізь це людське море.

Але запитання б'ють звідусіль, наче гострі дротики, цілячись у найболючіше:

–«Прокоментуйте стан вашого батька!»

–«Чи плануєте після пологів самостійно керувати компанією?»

–«Хто батько вашої дитини?!» – це лунає особливо голосно.

–«Джеффрі Морган що вас пов'язує?»

–«Що стало причиною розриву ваших стосунків із Соколовським?!»

Тримаю голову прямо, дивлюся крізь них, крізь об'єктиви та мікрофони, ігноруючи кожне слово, кожен спалах. Серце калатає десь у горлі, але обличчя, сподіваюся, залишається непроникним. Ще кілька кроків, які здаються вічністю, і важкі скляні двері офісу безшумно зачиняються за мною, відсікаючи весь зовнішній гамір. Секунда раптової тиші здається майже оглушливою після того хаосу.

Киваю охоронцям на знак вдячності – мовчазної, бо слів зараз немає, лише втома. Ліфт беззвучно везе мене нагору, у мій кабінет, мою тимчасову фортецю.

Тут, у відносній тиші, я нарешті можу трохи видихнути. Знімаю своє пальто, повільно вішаю його на вішак, намагаючись зібратися з думками, відновити внутрішню рівновагу перед початком робочого дня.

Але спокій триває недовго. Двері мого кабінету розчиняються навстіж – без стуку, без жодних попереджень – і в приміщення буквально влітає Ніка. Боже, я ж зовсім про неї забула через цей мій раптовий, терміновий переїзд і всі останні події!

Вона видає такий радісний, пронизливий писк, від якого я мимоволі здригаюся всім тілом, і вже летить до мене з розпростертими обіймами, не помічаючи нічого навколо. Руки самі собою, інстинктивно, лягають на живіт, прикриваючи його. Але подруга, попри свою звичну імпульсивність та бурхливу енергію, раптом помічає мій захисний рух і, на диво, обіймає напрочуд обережно, майже невагомо, її порив змінюється турботою.

— Не встигла приїхати, а вже в центрі всіх пліток та новин! — говорить вона. — Нізащо тобі не пробачу, що ти мені нічого не казала! — висловлює вона своє невдоволення тим, що я нічого не розповіла про свою вагітність.

— Ой, будь ласка, давай про щось інше, в мене і так голова квадратна через це все, — відповідаю я. Ми сідаємо на диван. — Будеш чай чи каву? — питаю.

— Ні, давай, я слухаю, — відмовляється вона і зручніше вмощується на дивані. — Розповідай у всіх подробицях все те, що ти не договорювала всі ці пів року по фейстайму.

Сиджу навпроти неї і викладаю все, як на сповіді. Ділюся тими подробицями, про які вона ще не знала, не оминаючи навіть той самий момент розриву, що досі відлунює болем у грудях. Слова ллються самі собою, трохи гіркі, трохи злі.

– Коротше кажучи, – я рішуче підводжу підсумок, можливо, трохи занадто голосно, – все саме так, як я відчувала від самого початку! Він – самозакоханий придурок, і цим все сказано. У моєму житті, в цьому житті, яке я зараз будую, для нього просто немає місця! – Мій голос трохи тремтить на останніх словах, але я тримаю спину рівно.

Подруга дивиться на мене співчутливо, обережно добираючи слова:

– Ну, може, не все так однозначно, як тобі зараз здається... Я його зовсім не виправдовую, повір. Але мушу сказати: відколи ти поїхала, я жодного разу не бачила його з іншою жінкою. Ані разу. Це якось... дивно...

Її слова тоненькою голочкою колють щось усередині. Маленький черв'ячок сумніву? Чи просто втома від розмови? Щось ледь помітно заспокоюється, але я рішуче жену ці думки геть. Не зараз. Тільки не зараз. Мені потрібно думати про інше, про майбутнє, про малюка.

– Слухай, – я швидко міняю тему, намагаючись надати голосу безтурботності, – а ти не знаєш, куди б краще піти на йогу? Або, може, якась гімнастика для вагітних є хороша? Хочеться трохи розім'ятися і подбати про себе.

Вона одразу жвавішає.

– Спробуй  "Царський"! Там просто рай для тіла й душі: знайдеш абсолютно все, від  гантель до шикарного спа. Тобі сподобається!

Після того як подруга йде. Не гаючи ані секунди, мої пальці вже літають по клавіатурі, шукаючи контакти того самого залу, про який вона згадувала.  Відразу набираю номер і записуюсь на індивідуальне заняття вже сьогодні. Поїду прямо з роботи.

Тим часом в іншій вкладці браузера вже обираю собі новеньку форму для тренувань та зручне взуття. . Клікаю "замовити", адреса доставки – офіс, звісно.

Тепер жодних відволікань. Занурююсь з головою, ні, пірнаю з головою повністю в робочі завдання, не дозволяючи жодній сторонній думці, відтягнути мою увагу. Та зовсім відігнати не вдається... Всередині все одно скребе тривога, коли уявляю, як це буде – поєднувати безсонні ночі материнства з безперервним керуванням компанією. Якщо тато до того часу справді не повернеться? Ця думка холодить, але я з силою відсуваю її назад, фокусуючись на цифрах, звітах, планах.

Нарешті, останній документ підписано, останнє електронне повідомлення відправлено. Відчуваю приємну втому, змішану з передчуттям чогось нового. Мій пакунок вже чекає в секретарській. Беру його, швидко спускаюсь вниз, відчуваючи, як змінюється настрій з кожним поверхом. Сідаю в авто, поки наш водій майстерно лавірує в потоці вечірнього міста, я дістаю телефон. Відкриваю чат з Джефрі.

"Привіт! Їду з офісу на тренування. Будь ласка, забери мене потім із залу, щоб я могла відпустити водія".

Надсилаю повідомлення.