Розділ 6

Марат

Мій світ хитається. Він тріщить по швах, наче старе скло під ударом. Зустріч з нею — з моєю принцесою — це не просто удар під дих, це якийсь сюрреалістичний, нищівний вибух. Найбільший шок за весь останній час, що досі відлунює в голові. Ще вчора я дихав вільніше, відчуваючи якусь подобу спокою, бо знав, що вона десь там, далеко, за кордоном. Ця відстань була моїм рятівним колом, тонкою ниточкою, що дозволяла тримати голову холодною, хоч і не загоювала ран, що глибоко сиділи в душі. А тепер? Тепер вона тут. У цьому ж клятому місті. Дихає тим самим повітрям, що і я. Ходить тими ж вулицями, що і я. І від однієї цієї думки мене починає ламати. Відчуття, ніби ходжу по мінному полю, і будь-якої секунди може рвонути так, що рознесе мене на шматки, залишивши лише попіл. Мені реально може зірвати башню, я це фізично відчуваю — тиск у скронях, гарячі хвилі, що прокочуються тілом.

Вагітна. Цей факт б'є прямо в обличчя, наче крижаний душ. Її живіт вже помітний, округлість, яку не сховаєш. В голові — густий туман, що затягує всі думки, а в грудях стискає так, ніби хтось залізною рукою схопив серце і стискає його до болючого пульсу. Якби не хвороба її батька, через яку вона змушена була повернутися додому... вона б ніколи не приїхала. Вона б просто зникла, розчинилася в повітрі, разом з моєю дитиною. Так, моєю. Не маю сумнівів, жодних. Моє нутро кричить про це, кожен інстинкт волає. Вона б приховала її від мене, тримала б у таємниці. Злість змішується з розгубленістю, з пронизливим болем, з чимось незрозумілим, що рветься назовні, загрожуючи розірвати мене зсередини.

Паркую мотоцикл просто під входом до ресторану — плювати на правила, сьогодні не до того. Кидаю байк, як доведеться, не звертаючи уваги на перехожих. Заходжу всередину. Дівчина-хостес в акуратній чорній сукні зустрічає мене теплою, професійною усмішкою. Вона не питає, хто я і куди йду. Без слів киває, наче знаючи, що я тут повинен бути, і проводить до столика. Кожен її рух сповнений грації, але я бачу лише ціль.

Рома вже сидить за столиком, його погляд чіпляється за мій ще здалеку. Його обличчя серйозне, він, схоже, вже знає, що щось сталося. Підходжу ближче — він простягає руку. Міцно тисну її.

Сідаю навпроти. Мовчимо кілька секунд. Напруга в повітрі гуде, як натягнута струна

— Кажи, що за терміновість, — кидає він замість привітання, роблячи великий ковток кави. Погляд уважний, оцінюючий.

— Аліна повернулася, — видихаю я, і слова звучать в тиші ресторану надто голосно. Спостерігаю за його реакцією: обличчя ледь помітно витягується, брови злегка піднімаються. — І вона вагітна.

Він різко кашляє, ледь не давиться своєю кавою. Поспішно ставить чашку на стіл.

— Ого... — тільки й може вимовити.

— Я вчора підписував папери по реабілітаційному центру, — пояснюю сухо, намагаючись тримати емоції під контролем. — Її батько зліг, тож тепер вона тимчасово виконує обов'язки голови компанії. Там пересіклися.

— І як вона? Як відреагувала на зустріч? — Рома нахиляється ближче, в очах неприхована цікавість.

— Ніяк, — кривлю губи. — Миттєво увімкнула режим крижаної байдужої стерви. Трималася так, ніби ми ледь знайомі. І при першій же можливості просто пішла. Коли спитав про вагітність сказала, що дитина не від мене.

— А ти? 

— Знаю, що це брехня, — голос стає твердішим. — Як би сильно я її не образив тоді, вона не з тих, хто наступного ж дня піде стрибати в чуже ліжко з помсти чи відчаю. Це не її стиль, не її характер.

Витримую паузу, дивлячись Ромі прямо в очі.

— Напиши Спайку. Негайно. Нехай проб'є її по всіх клініках міста, по базах. Мені потрібна її медична карта. Будь-якою ціною. 

Спайк — наш комп’ютерний геній. З його появою все почало працювати в рази швидше. Ті двоє, що працювали на мене до нього, в порівнянні з ним — повний нуль.

Рома мовчки киває, розуміючи все без зайвих слів. Дістає телефон, його пальці швидко друкують повідомлення. Я тим часом киваю офіціанту, що непомітно виник поруч.

— Подвійне рістрето. І воду без газу.

— Добре, — Рома відкладає телефон на стіл екраном донизу. — А тепер слухай.

Його тон змінюється, стає серйознішим, якщо це взагалі можливо.

— Пам'ятаєш ту ситуацію в ангарі? Коли ми Литвина списали?

— Ну, — киваю насторожено. Стара, брудна історія.

— Була зачистка, всі тіла забрати одразу не змогли. Частину відправили, за рештою повернулися трохи пізніше. Так от... після останньої перевірки, буквально вчора, сплив неприємний факт. Тіло Макса не забрали відразу. Коли наші двоє людей повернулися  тіла не було. — Рома робить паузу, даючи мені усвідомити сказане. — Просто зникло. Так що, мені здається, тепер зрозуміло, хто нам так методично вставляє всі ці палки в колеса останнім часом.

Курва! Ну і як тим кретинам взагалі можна довірити щось елементарне?!

— Якщо це він... воскрес з пошуком треба буде заморочитися, — констатую очевидне, відчуваючи, як усередині все стискається від поганого передчуття.

З початком нових проблем змінив людей, схеми, місця зустрічей, рахунки, маршрути... Здавалося, передбачив усе. Тільки це дало лише мінімальний, майже непомітний результат. Тепер стає зрозуміло, чому всі мої нещодавні зміни, вся ця конспірація, були наче мертвому припарка. Якщо Макс живий і мститься... це все пояснює. І нічого доброго не обіцяє.

Не минає й двадцяти хвилин, як дзвонить Спайк.

— Слухаю, — кажу, піднімаючи слухавку.

— Знайшов. Годину тому на прийом прийшла Алієва Аліна, але картку оформили на Вікторію Онофрійчук — той самий кабінет, той самий час, — звучить його голос. У слухавці чути, як безперервно клацає по клавіатурі. — Очевидно, так вирішили приховати її особу. Вся інфа вже у вас: медична карта, чеки з терміналу, навіть відео з УЗД.

— З мене подвійна премія, — коротко відповідаю й завершую виклик.