Розділ 5

Аліна

Телефонний дзвінок розрізає  тишу в машині, коли я саме стою в ранковому заторі на шляху до офісу. Незнайомий номер, але з кодом міської лікарні. Серце пропускає удар і падає кудись у прірву. Тремтячим пальцем приймаю виклик.

– Аліно Ігорівно? Лікар Романенко турбує. Вам потрібно терміново приїхати.

Його голос рівний, професійний, але якась ледь вловима, незрозуміла інтонація змушує все всередині похолонути. Невже найгірше?

– Щось сталося? З батьком все гаразд? – мій голос зривається.

– Просто приїжджайте, будь ласка. Поговоримо на місці.

Ніяких пояснень. Ця невизначеність вбиває, роз'їдає зсередини.

– Дмитре, розвертайся! Швидко в лікарню! – кидаю водієві, що сидить за кермом. Він миттєво реагує, його обличчя стає зосередженим, і він вправно маневрує в потоці машин, ігноруючи правила. Кожна секунда розтягується в болісну вічність.

Майже біжу знайомими коридорами лікарні. Біля скляних дверей реанімаційного відділення мене уже чекає лікар Романенко, невисокий чоловік із втомленими, але напрочуд добрими очима за скельцями окулярів. Його зовнішній спокій трохи заспокоює, але тривога все одно крижаними лещатами стискає горло.

– Що? Що з ним? – видихаю я, ледь тримаючись на ногах, забувши навіть привітатися.

І тут лікар ледь помітно посміхається кутиками губ, і ця посмішка – як промінь сонця в темряві.

– Гарні новини, Аліно Ігорівно. Дивовижно, але сьогодні вранці показники стабілізувалися і пішли вгору. Ваш батько… він прийшов до тями.

Повітря! Мені раптом бракує повітря. Хапаю ротом повітря, як риба, викинута на берег.

– Що? Боже… це правда? – шепочу, не вірячи власним вухам. Сльози полегшення миттєво застилають очі, гарячими струмками котяться по щоках. – Я можу… можна до нього?

– Так, звісно. Тільки ненадовго, він ще дуже слабкий, – лікар знову стає серйозним, його голос повертає мене до реальності. – Але добрі новини в тому, що, схоже, важливі ділянки мозку не постраждали. Мова, руховий апарат збережені. Будуть проблеми з дрібною моторикою, попереду довгий і важливий етап реабілітації. Але найголовніше для нього зараз – жодних стресів, абсолютний спокій. Ми зробили майже неможливе, тепер важливо не нашкодити. Думаю, зовсім скоро, можливо, завтра-післязавтра, переведемо його в звичайну палату, і ви зможете навідувати його більш регулярно.

– Добре, я вас зрозуміла. Ніякого стресу, – киваю, намагаючись зібратися і запам'ятати кожне слово лікаря.

Одягаю поверх пальта незграбний стерильний халат на зав'язках, натягую на чоботи бахіли. Халат завеликий, мішкуватий, тож міцно зав'язую його біля шиї – так мій вже трохи помітний під одягом живіт не кидатиметься в очі. Краще скажу татові про вагітність пізніше, коли він трохи зміцніє і переїде в палату. Зараз будь-яке хвилювання може бути для нього небезпечним.

Лікар пропускає мене вперед, сам делікатно залишаючись біля дверей. Заходжу в палату. Тут набагато тихіше, ніж я пам'ятаю. Немає того безперервного, страхітливого пікання безлічі апаратів. Тато лежить на лікарняному ліжку, дуже блідий,  але обличчя спокійне. До нього підключена лише одна крапельниця через катетер у руці.

Кілька швидких кроків – і я поруч. Обережно, боячись завдати болю чи потривожити, обіймаю його.

– Тату… Ти нас так налякав, – шепочу, притискаючись щокою до його теплої, хоч і блідої, скроні. Сльози знову навертаються, але тепер це сльози щастя.

Відсторонююся, сідаю на краєчок стільця поруч, вдивляюся в його обличчя. Він дивиться на мене трохи розгублено, ніби не одразу впізнає, а потім на його потрісканих губах з'являється слабка, втомлена, але така безмежно рідна посмішка.

– Донечко… – шепоче він ледь чутно, голос хрипкий від слабкості. – Який я радий… тебе бачити.

Його рука ледь ворушиться на простирадлі, і він кволо стискає мої пальці, якими я тримаю його долоню. 

Кілька хвилин ми розмовляємо.  Розповідаю якісь дрібниці –  про Соню, про робочі справи, намагаючись говорити спокійно, бадьоро, не видаючи власного хвилювання. Коли через деякий час у двері зазирає лікар, розумію – мій час вийшов. 

– Я приїду ввечері, добре? Ми з Сонею приїдемо разом.

Він ледь помітно киває, його очі закриваються від втоми. Виходжу з палати на ватяних ногах, але з величезним каменем, що нарешті впав з душі. Дихати стає легше.

Вже в машині телефоную Софії одразу ділюся хорошими новинами, серце аж підстрибує від радості. Не гаючи часу, їду в офіс компанії, де вже повним ходом працює Джеф. Брат вирішив перевірити фінансовий відділ — в нього це виходить значно краще, ніж у мене. Його батько, Джеймс Морган, колись започаткував готельний бізнес, який розквітнув під керівництвом Джефа. Тепер їхні готелі є в усьому світі, а він сам вибудував справжню імперію. Якщо чесно, мені теж подобається керувати такими масштабами — відчуваю прилив сил і азарт.

Заходжу в кабінет за мною заходить Джефрі, і я ледь стримую усмішку: він виглядає так, ніби щойно зійшов із обкладинки чоловічого глянцю. Ідеальний темно-синій костюм-трійка бездоганно облягає його струнку фігуру, біла сорочка сяє свіжістю, а тонкий аромат дорогого парфуму  огортає все довкола, залишаючи після нього ледь вловимий шлейф. Сумніваюся, що сьогодні жіноча половина колективу працювала — скоріш за все, тільки стікала слиною по моєму братові.

— Я щойно з фінансового відділу, — говорить Джеф українською, чіткою і бездоганною. Мама в нього українка, тож він із дитинства вільно володіє мовою, без жодного акценту.

— А я щойно від тата з лікарні! — радісно плескаю в долоні, відчуваючи, як серце стискається від щастя. — Він прийшов до тями, навіть трохи розмовляв. Лікар сказав, що позитивна динаміка є, скоро переведуть у палату!

— Супер! — щиро усміхається Джеф.

— Тепер що в тебе? — запитую, хапаючи стос паперів із краю стола.

— Плюс-мінус усе добре. Є нюанси, які треба допрацювати. Ще трохи розберуся і зробимо окрему нараду з їхнім відділом.