Розділ 4

Аліна

Залишаюся наодинці. Тиша батькового кабінету тепер не заспокоює, а тисне, стіни ніби звужуються навколо мене. Переді мною на столі височіють паперові гори – контракти, звіти, плани... А в голові – суцільний хаос і тривога, що липким туманом застилає свідомість. Думки крутяться лише навколо одного – майбутньої зустрічі з Соколовським. Мене кидає то в жар, то в липкий холод, що пробігає по спині. До горла раптом підкочує хвиля нудоти, змушуючи мене зробити кілька глибоких, повільних вдихів. Долоні неприємно пітніють.

Намагаюся змусити себе працювати, зануритися в папери, відволіктися. Беру першу-ліпшу папку, розгортаю. Очі ковзають по рядках, але слова розпливаються, не складаючись у речення, зміст просто не доходить до свідомості. Марно. І як тут зосередитись, коли за мить після нудоти шлунок зрадницьки стискається від гострого, майже болючого почуття голоду, вимагаючи негайної уваги. Цей гормональний шторм виснажує. Концентрації вистачає максимум на п'ять хвилин, а потім образ Марата з нашої останньої зустрічі — байдужий і холодний, непроникний та чужий — знову постає перед очима, і хвиля паніки накочує з новою силою.

В голову закрадається підступна, спокуслива думка: а що, якби зателефонувати Джефрі? Попросити його приїхати, просто бути поруч. З ним я точно почуватимуся спокійніше, впевненіше, наче за кам'яною стіною. Його присутність стала б моєю опорою... Але ні. Миттєво відганяю цю ідею. Вона не просто погана, вона небезпечна. Якщо брат тут перетнеться з Маратом – це буде справжній ядерний вибух. Знаючи, наскільки запальним є Джефрі. Спалахне пожежа, яку неможливо буде загасити. Бійки точно не уникнути, а скандал зараз – це останнє, що мені потрібно.

Як витримати цю зустріч? Паніка знову підступає до горла, легка нудота повертається. Глибоко вдихаю, намагаючись заспокоїти серце, що калатає десь у скронях. Єдиний вихід – маска. Крижана маска холодної, ділової байдужості. Непроникна стіна, за якою я зможу сховати свій страх, свою вразливість.

Занурююсь у вир цих тривожних роздумів, реальність відступає. Години спливають непомітно, розчиняючись у тумані переживань. Я й не помічаю, як минає час, доки тихий стукіт у двері не вириває мене з трансу. На порозі з'являється секретарка.

– Вибачте, що турбую, – її голос звучить обережно. – Хотіла повідомити, що всі вже збираються в залі для переговорів. За п'ятнадцять хвилин розпочнеться зустріч.

– Зараз йду. Дякую, – мій голос звучить на диво спокійно, хоча всередині все тремтить. Секретарка тихо зачиняє двері, і я залишаюся ще на кілька дорогоцінних секунд тиші наодинці зі своїми думками та страхами.

Підходжу до дзеркальної шафи в кутку кабінету. Дивлюся на своє відображення: бліде обличчя, широко розкриті очі, в яких застигла тривога, темні тіні під очима, які не зміг приховати консилер. Роблю глибокий вдих, змушуючи легені наповнитися повітрям, потім повільно видихаю. І ще раз. І ще.

– Ми сильні. Ми впораємося, маленький, – тихим шепотом звертаюся до себе і до життя всередині, м'яко погладжуючи живіт через тканину сукні та піджака.

Натягую на обличчя маску спокійної впевненості, згадуючи всі уроки батька про те, як тримати обличчя на ділових зустрічах. Надаю йому нейтральний, діловий вираз, стираю будь-які сліди страху чи хвилювання. Легка, ледь помітна професійна посмішка. Так краще.

Виходжу в приймальню. Тут вже чекає Віктор Олегович, його постава виражає готовність. Секретарка Олена стоїть поруч, тримаючи в руках папку з документами.

– Можемо йти? – запитує Віктор Олегович, і чомусь саме в його погляді я на мить вловлюю щось схоже на глибоке розуміння. Це дивним чином трохи заспокоює.

– Так, звісно, – киваю і першою рішуче крокую в довгий, світлий коридор.

"Впевнено. Байдуже. Впевнено. Байдуже," – ці два слова пульсують у скронях, наче нав'язлива мантра, з кожним моїм кроком, аж доки я не опиняюся перед тими самими дверима кімнати для переговорів.

Віктор Олегович відчиняє переді мною двері, пропускаючи мене та Олену вперед. Повітря в приміщенні здається наелектризованим. Усі чоловічі погляди за великим столом миттєво спрямовуються в мою сторону, прикуті до мене. Окрім одного. Того, що сидить спиною до дверей, але чию присутність  відчуваю кожною клітиною. Його міцну спину, ледь помітний, але такий знайомий, терпкий аромат його парфумів, що, здається, заповнює кожен міліметр цього приміщення. Татуюваня, що виступають з-під коміра білої сорочки на шиї та на передпліччі – ті, які я впізнала б із тисячі інших. Марат.

Чи то від моїх шалених нервів та безкінечних хвилювань, чи то просто так співпало, але саме в цю мить маля всередині нагадує про себе кількома легкими, але чіткими поштовхами. Несподіваний привіт зсередини, крихітне нагадування про те, що я тут не сама.

Завмираю на долю секунди, збираючи докупи залишки самовладання, і проходжу далі, до свого місця, і крізь загальну увагу фізично відчуваю один погляд – його. Він невідступно слідує за мною, важкий, проникливий, ніби намагається зазирнути під маску спокою. Він свердлить мою спину, змушуючи мимоволі тримати її ще рівніше.

– Доброго дня, – голосно й напрочуд рівно вітаюся з усіма присутніми. Моє крісло – головне, як представниці компанії – за іронією долі, чи за чиїмось хитрим розрахунком, розміщене прямо навпроти нього. Дійшовши до крісла, роблю ще один непомітний видих і повільно повертаюся обличчям до столу. Саме в цю мить, коли мій стан стає очевидним для всіх, хто сидить навпроти, тиша в кімнаті на секунду ніби  стає майже дзвінкою. Погляди стають ще пильнішими, оцінюючими. Особливо гостро відчуваю погляд карих очей навпроти, хоча й не дивлюся в той бік.

Свідомо не дозволяю собі підняти очі й зустрітися з його поглядом, фокусую увагу на Вікторі Олеговичу, що сідає праворуч. Здається, один погляд в його очі – і вся моя крижана броня, яку я так старанно вибудовувала, розсиплеться на порох.

– Якщо всі в зборі, пропоную розпочинати, – кажу, звертаючись до свого заступника. Мій голос звучить рівно, максимально ділово, хоча всередині все стискається від напруги. Плавно опускаюся у своє крісло на чолі довгого столу.