Розділ 3

Аліна

Сьома ранку. Розплющую очі й одразу відчуваю знайому тяжкість у всьому тілі. Таке враження, ніби я й не лягала спати, а всю ніч розвантажувала вагони. Повіки наче свинцеві. З неймовірним зусиллям збираю себе до купи, змушуючи тіло підкоритися.

Швиденько стаю під струмені теплої води – душ хоч трохи допомагає змити залишки сну. На мить затримую погляд на своєму відображенні в запітнілому дзеркалі, мимоволі милуючись кругленьким животиком. Маленьке диво всередині. Посміхаюся йому, а потім, вже стоячи перед туалетним столиком, обережно замальовую легким шаром консилера синці під очима – сліди безсонних ночей. Поки роблю це, тихо шепочу, розмовляючи зі своїм хлопчиком, розповідаю що у нас сьогодні дуже багато роботи. Гірка думка пронизує свідомість: мені конче потрібно знайти тут,  хорошого лікаря. Адже про пологи в Америці, схоже, доведеться забути.

Вибираю одяг. Сьогодні це сукня теплого, масляного кольору, яка м'яко огортає фігуру, не сковуючи рухів. Зверху накидаю чорний піджак – він додає строгості й зібраності. Головне – зручність. Високі підбори вже давно не мій варіант, комфорт понад усе, особливо зараз. Тому зупиняю свій вибір на звичайних, невисоких чобітках в тон піджака.

Спускаюся до їдальні. Тиша незвична, аж дзвенить у вухах. За великим столом вже сидять брат, сестра та Галина Іванівна. Всі троє дивляться у свої тарілки, бездумно колупаються виделками в їжі. Атмосфера напружена, мов натягнута струна.

– Добрий ранок, – мій голос звучить неочікувано голосно, розрізає тишу їдальні.

– Ой, – коротко видихає Галина Іванівна, помітивши мій живіт, що проглядається під сукнею. Її очі округлюються від подиву.

Сестра пильно дивиться на мене, а потім вона штурхає ліктем Джефрі, який сидить поруч.

– Чому ти нічого не казав? – її погляд запитливий, трохи докірливий.

Брат лише знизує плечима і розводить руками – мовчазний жест "я тут ні до чого, це все вона".

Розумію, що момент настав. Набираю повні груди повітря.

– Так, я вагітна, – кажу твердо, дивлячись по черзі на кожного. – Дитина моя, батька в неї немає. Я не говорила раніше, бо… бо не знала, як правильно розповісти татові. І не хотіла, щоб хтось із вас випадково проговорився раніше часу, тому вирішила, що скажу, коли вже народжу. Будь ласка, жодних запитань зараз. А ще, – додаю з ледь помітною посмішкою, – у мене буде хлопчик. Здається, все сказала, – підсумовую, відчуваючи, як спадає напруга з моїх плечей.

– Сідай, сонечко, – голос Галини Іванівни теплішає, вона підводиться і ставить переді мною тарілку з ароматною гіркою щойно спечених млинців. – Я ж твоїх улюблених напекла. Ігор Володимирович був би такий щасливий… – вона крадькома змахує непрохану сльозу.

– Стоп, – рішуче обриваю її, не даючи смутку оселитися за столом. – Я не хочу бачити жодних похмурих облич чи сліз. Тато сильний, він обов'язково одужає! Нам усім треба в це вірити. Жодних кислих мін, лише позитивний настрій, домовилися? І всі повертаються до своїх звичних справ. Ти, – звертаюся до Соні, – з понеділка повертаєшся на навчання. Ти, – киваю Джефрі, – допоможеш мені в компанії, роботи багато. Галино Іванівно, – мій погляд стає м'якшим, – на вас найвідповідальніше завдання: щоб тут, у домі, було так само затишно, як і завжди. Щоб дім дихав теплом і спокоєм.

Раптом під столом хтось жвавішає. Це Чарлі. Він тихо скавчить, ніби запитуючи про свої обов'язки в цьому новому розкладі дня.

– А ти, мій хороший, – нахиляюся і гладжу його м'яку шерсть за вушком, – ти завжди будеш нас підтримувати.

Чарлі ніби погоджується з моїми словами і голосно гавкає два коротких, дзвінких "гав!", підтверджуючи свою готовність. Легка посмішка торкається моїх вуст. Здається, ми впораємося.

Після сніданку ми втрьох – я, Джеф та Соня – їдемо до лікарні. Повітря в машині густе від невисловленої тривоги. На жаль, новини невтішні: стан батька без змін. Важкий осад лягає на душу. Джефрі з Софією,  вирішують залишитися тут, дочекатися результатів нових обстежень.

Викликаю таксі. Двадцять хвилин напруженої тиші в жовтому авто – і я вже виходжу біля скляного гіганта зі знайомим логотипом "Вортекс Груп". Сьогодні я дивлюся на цю імперію, збудовану батьком, зовсім іншими очима. Легке тремтіння пробігає всередині – суміш страху та усвідомлення величезного тягаря відповідальності, що раптово ліг на мої плечі.

Рішуче штовхаю важкі скляні двері й заходжу в просторий хол. Тут все таке ж, яким я його пам'ятаю з останнього візиту пів року тому: дзеркальні стіни, метушня співробітників, діловий гул. Люди, впізнаючи мене, кивають у вітанні, дехто проводжає зацікавленими, а часом і здивованими поглядами, поки я прямую до ліфтового холу. Без сумніву, мій кругленький живіт під піджаком не залишається непоміченим.

Ліфт безшумно підіймає мене на потрібний поверх. У приймальні, за  столом, мене вже чекає привітна  секретарка років тридцяти та Віктор Олегович, права рука батька, його надійний заступник.  Обличчя серйозне, але в очах читається співчуття.

– Вітаю, – коротко киваю йому і, не чекаючи запрошення, відчиняю двері батькового кабінету. На мить завмираю на порозі. Тут все стоїть на своїх місцях, панує ідеальний порядок. Знайомий запах дорогої шкіри, дерева і батькових ледь вловимих парфумів огортає мене. Підходжу до масивного столу. На ньому вже лежить акуратний стос папок з паперами.

– Ось тут уся інформація щодо поточних проектів, – Віктор Олегович заходить слідом і діловим тоном вказує на червону папку зверху. – З багатьма ви  знайомі, тому не думаю, що тут виникнуть складнощі. А тут, – він перекладає червону папку і вказує на наступну, – усі нові проекти, які тільки на стадії підготовки до будівництва.

– Добре, – киваю я, сідаючи у важке шкіряне крісло батька. – Дайте мені трохи часу з цим розібратися, а після обіду, зберемо нараду. Хочу особисто почути кожного керівника відділу.

– Розумію, але, можливо, краще перенести на вечір або навіть на завтра? – обережно пропонує Віктор Олегович. – Справа в тому, що у вас після обіду вже запланована важлива зустріч – підписання Акту прийому-передачі.