Розділ 2

Аліна

Наша вечеря плине звичайно, спокійно, аж доки дзвінок у месенджері не розриває тишу. На екрані світиться "Софиня". Відповідаю, і одразу чую її голос — схлипує, задихається, слова ламаються на півдорозі.

—Тато в лікарні... я не знаю... його забрали... він у реанімації... я нічого не розумію... мені нічого не кажуть..., — крізь сльози й заїкання намагається пояснити Софія.

Вилка падає з моїх рук, брязкаючи об тарілку. Підскакую зі стільця, серце шалено б'ється в грудях. Брат, Джеф, зривається слідом, його обличчя миттєво стає білим.

—Що сталося? — запитує він, його голос звучить напружено.

—Я не знаю... мені подзвонив його помічник... він втратив свідомість... його привезли в лікарню... він у важкому стані..., —  голос сестри тоне в новому потоці сліз просто в слухавку.

Мене пробирає крижаний холод, немов хтось вилив на мене відро води. Тіло починає дрібно тремтіти.

—Я приїду, чуєш? Заспокойся... Будь з татом... дочекайся, що скажуть лікарі, — намагаюся говорити спокійно, хоча власний голос дрижить. Намагаюся втримати себе в руках заради неї.

Завершивши виклик, починаю гарячково міряти кроками кімнату, мозок відмовляється приймати почуте.

—Заспокойся, — Джеф кладе мені руку на плече.

—Треба їхати додому... зараз... як я поїду... я ж не можу..., — слова вилітають незв'язно.

—Я їду з тобою, — рішуче каже він і одразу додає, голос його стає м'якшим, але твердим:—Тобі не можна хвилюватися, заспокойся, подумай про малюка. Щоб там не було, ми знайдемо найкращих лікарів. 

Наступні дві доби занурюють нас у вир пекла. Час ніби розтягується і стискається водночас. Мої рухи механічні: я збираю речі, кидаю їх у валізу безладно, думками вже там, удома. Джеф бере на себе все інше – він швидко знаходить і купує квитки на найближчий рейс, паралельно вирішує якісь термінові робочі моменти по телефону, його голос спокійний, зібраний, і це трохи заземляє мене.

Соня проводить усю першу добу під дверима реанімації. Її повідомлення та дзвінки уривчасті, сповнені страху і розпачу. Зрештою, приходить страшний "вирок" лікарів: інсульт. Більше нічого конкретного. Стан важкий. Ця невизначеність пожирає зсередини. Телефон стає продовженням моєї руки, я постійно дивлюся на нього, чекаючи нових повідомлень, але їх немає.

Змушую себе щось з'їсти, кожен шматок дається з величезними зусиллями, немов грудка стоїть у горлі. Тіло тремтить від нервів та недосипання.

Дорога видається нескінченною, вона триває більше двадцяти годин. Години тягнуться повільно, кожна хвилина – це випробування. Ми летимо, потім у нас довга пересадка в Парижі, а думки весь час там, удома, біля тата. Чарлі летить з нами, його тиха присутність – ще один якір у цьому штормі. Він відчуває мій стан, тулиться до мене, і це трохи заспокоює.

Нарешті, аеропорт. Ноги ледве тримають, але втома відступає перед єдиним бажанням – якнайшвидше дістатися до лікарні. З аеропорту одразу їдемо туди, не заїжджаючи нікуди більше. Кожна секунда на рахунку.

Можливо, за інших обставин я б відчула полегшення, побачивши знайомі дороги рідного міста, але зараз це взагалі не та ситуація. Кожен поворот, кожна вулиця навіває спогади, які різко контрастують із липким страхом, що стискає груди. Ми мчимо крізь місто, пейзаж за вікном розмивається, єдина мета – дістатися до нього.

Водій зупиняє машину біля центрального входу в лікарню. Величезна, немов чужа будівля, здається зловісною. Заходимо всередину, холодний лікарняний запах одразу б'є в ніс. На ліфті піднімаємося на потрібний поверх, кожен метр підйому відчувається як кілометр. Коридор тихий, але ця тиша наповнена напругою. Біля великих, важких дверей з табличкою "Реанімаційне відділення" на пластиковому стільчику сидить Софія. Вона виглядає виснаженою і заплаканою, її обличчя бліде. Пшеничне волосся зібране в недбалий хвіст, а блакитні очі — припухлі від сліз і відсутності сну.

Побачивши нас, сестра зривається з місця і кидається в обійми. Ми стоїмо так кілька секунд, міцно тримаючись одне за одного, ніби намагаючись передати частинку сили і розвіяти цей жах. Вона відхиляється, дивиться на мене, і її погляд зупиняється на моєму животі, що вже помітно округлився.

—Ти вагітна? — запитує вона, в її голосі змішуються здивування.

—Так... Давай про це потім, — видихаю я, не час і не місце для таких новин.

Джеф підходить до неї, обіймає.

—Внизу водій чекає, їдь додому, відпочинь, — м'яко говорить він. —Ми залишимося тут.

Сестра мовчки киває, її сили на межі. Вона йде повільно, обертаючись, немов не вірячи, що може залишити це місце.

Ми з Джефом залишаємося в коридорі, дихаючи важким лікарняним повітрям. Я шукаю очима лікаря, будь-кого, хто може сказати щось більше. Нарешті, знаходжу. Лікар говорить втомленим, але прямим голосом.

— Інсульт... Все залежить від нього зараз... Шанси є, але потрібен час... Ми ввели його в медикаментозну кому... Більше прогнозів буде, коли він прийде до тями.

— Можливо, потрібні якісь ліки? Або, можливо, ви порадите кращу клініку? — вичавлюю я, чіпляючись за будь-яку соломинку.

Лікар дивиться на мене з легкою втомою.

— Дівчино, все найкраще, що можна було зробити, ми вже зробили. Перевозити його в іншу клініку — ваше право, тільки зараз ваш батько нетранспортабельний.

Його слова звучать як вирок, як дзвін, що відміряє невизначеність, забираючи останню надію на швидке вирішення.

Благаю його, щоб пустив до тата хоч на хвилинку. Лікар, мабуть, зглянувшись над моїм відчайдушним станом, погоджується на дві хвилини. Надягаю халат, бахіли, маску і заходжу.

Палата реанімації. Цей запах... ці звуки... Апарати пілікають, гудуть, дихають за нього. Він лежить на ліжку, блідий, його обличчя набрякле. До нього підключено безліч трубок і дротів. Такого слабкого і безсилого я його не бачила ніколи в житті. Це розбиває серце. Хочеться кричати, обійняти його, сказати, як сильно я його люблю, поговорити з ним, хоча б про щось неважливе. Але час закінчується надзвичайно швидко. Медсестра тихо просить мене вийти.