Розділ 37

Після двгих п’ятнадцять хвилин очікувань таксі, я вирішую спуститись в метро, а потім на маршрутці доїхати до потрібної зупинки. Дощ заливає вулиці. Перехожі намагаються швидше сховатися і тільки мені байдуже. Про парасолю я згадую тільки тоді, коли промокла майже до нитки. Все стало неважливим. Одна зустріч змінила все. 

Підіймаюсь ліфтом на потрібний поверх. Коли виходжу не помічаю секретаря, мабуть, робочий день уже завершився. Навкруг тихо, наче нікого немає, а я все ще сподіваюсь зустріти тут людину, від якої сьогодні в день так намагалась сховатись. Коли помічаю в кінці коридору світло в одному із кабінетів, деякий час просто стою, не наважуючись ступити й кроку. Та хвилини біжать, і не в мою користь. Міцно стискаю долоні і повільно прямую до кабінету. У ногах тремтіння. Глухі кроки відгукуються у скронях молоточками. Не даю страху підібратися ближче, одразу гучно стукаю у двері. Затамовую подих, прислухаючись, лише серце відбиває важкий ритм.

Одна секунда, дві, три, чотири….

Двері відчиняються. Легке здивування пробігає по його обличчю. Сорочка розстебнута, у руці склянка з алкоголем. Відвожу погляд. Раніше він не пив.

 Потрібно щось сказати, але не можу й слова з себе вичавити, не знаю з чого почати. Саша теж мовчить, лише ширше відчиняє двері, пропускаючи мене всередину.

Не відчуваючи ніг, проходжу в середину. Роблю кілька кроків і зупиняюся. Звук дверей, що зачинилися, розганяє тілом тремтіння. Серце боляче стукає у грудях. Згадую заради кого сюди прийшла, заради своєї дівчинки. 
 

— Скучила? – говорить беземоційно

— Кхм.. я

— Погрітись прийшла? - проходить, ставить на стіл склянку і сідає в розслаблену позу на крісло.

— Буду відвертою…

— Ммм… та не вже ?  - піднімає одну брову пропалюючи мене поглядом.

— Повір, я зараз переступаю через всі свої принципи - на нього не дивлюсь, пропалюю очима підлогу.

— Що тобі потрібно Яна? - виходить грубо, та я стримуюсь.

— Сто тисяч. - протягую напружено, намагаюсь з останніх сил залишатись спокійною, хоча в середині себе хочу все трощити, знищувати, і так, щоб ніхто без відплати не залишився. — Я все поверну тобі.

Чоловік починає голосно сміятись, підіймається з крісла і наближається до мене в притул, я інтуїтивно відступаю. 
 

— Це розіграш? - засуває руки в кишені штанів і ковзає поглядом вздовж по мені. — Це не Банк. Якщо тобі потрібні гроші, там дадуть. Крім того, ти в нас дуже горда, раніше гроші тобі були не потрібні, що змінилось? - 

— Я розумію… але мені вони потрібні сьогодні.. - чоловік розвертається, бере зі столу склянку з алкоголем і випиває її. 
 

— Я дам тобі ці гроші, тільки … - примружує очі, розмірковуючи

— Дякую.. - зі всіх сил, стараюсь стримати сльози.

— Тепер будемо грати по моїх правилах! - він різко підіймає свій погляд на мене, оглядає мене з ніг до голови, ніби сканує і мені пересихає у горлі. 
— Я не розумію тебе - мій голос починає тремтіти, чи від паніки, яка мене охопила чи від того, що я наскрізь промокла від дощу.

— Роздягайся! 

— Т.. ти що маєш на увазі? 

— Мені помогти? 
 

Тремтячими руками я почала розстібати своє пальто, а у голові починався хаос зі всіх думок, які в ту хвилину появлялися у мене в голові. 
 

— І що ти готова прямо тут? 

Мої щоки почервоніли прямо до кінчиків вух. А самооцінка опустилася просто до нуля. Але я розумію що це єдиний вихід. В грудях боляче ниє, хочеться голосно кричати, але стримуючи себе з останніх сил я продовжую роздіватись.

— Я готова на все, тільки щоб я змогла отримати цю суму - слова виходять тихими.

Коли я залишаюсь практично у спідній білизні, чоловік без слів розвертається і заходить у ще одні двері, які знаходяться у його кабінеті. Через якись час виходить киваючи мені зайти в середину. Проходжу і помічаю що це вбиральня.

— Ось там можеш прийняти теплий душ - киває на душову кабінку, — А тут ось візьми переодітись, – простягає мені махровий халат, – він чистий, я тільки-но його купив..

Зачиняюся. Переводжу дух. Якись час оглядаюсь і не можу зрозуміти, що відбувається. Серце голосно стукає. 

Хоч я і не звертала увагу на  свій мокрий одяг , про те в ньому і правда було дуже не затишно. Одягаю халат і протираю паперовими рушниками волосся, яке уже зробилося хвилястим. У халаті і туфлях я маю безглуздий вигляд, але вибору у мене немає тому доводиться вийти так. Саша сидить у своєму кріслі, вже з застебнутою сорочкою і серйозним виразом обличчя.

— Сідай - показуючи жестом на стілець. 

Сідаю, опускаю очі, тугіше стискаючи пасок на халаті.

— Отже, мені потрібен особистий секретар. 

— Це як? - здивовано дивлюсь йому у вічі.

— Цю суму ти відпрацюєш у мене.