Розділ 36

Яна

Мені терміново потрібно на свіже повітря, бо гепнуся прямо тут. Чому він придбав саме цю компанію? Навіщо? Чому це сталось саме зараз? 

— От же ж зараза!  - не стримує емоцій подруга. — Все життя зіпсував і щей зараз з’явився. – говорить вже тихіше.

Ми все ж таки дійшли до коференц - залу, де нас уже зачекалися сімейство Вишинських і ще якісь люди. Та зараз мене мало хвилювало, те що відбувалось навколо. Я ніби на автоматі, нарізала торт на тарілки і дуже сильно старалась не відрізати собі пальця. Руки трусилися так сильно. 

На щастя, новий директор Олександр Коваленко - не влаштовував скандал. Він лише глянув на мене таким поглядом, що захотілось крізь землю провалитись і швидко пішов. Саме тому, зараз я старалася дуже швидко нарізати торт на шматки і тікати подалі з цієї компанії і головне від цього чоловіка. 

— Яночко, торт неперевершений! - до нас підійшла мама Роми з широкою усмішкою.

— Дякую, я рада, що вам сподобалося. - видавила з себе усмішку. — А де тут вбиральня? Мені руки потрібно помити..

— Двері вкінці коридору, одразу біля вікна. - люб’язно відповіла жінка і я швидко вибігла з кабінету. 

Лише в коридорі змогла перевести подих і швидко помчала в бік потрібних дверей. Вмивши обличчя і руки, я витріщилися на своє перелякане відображення і поморщилася. 
 

Усі події минулого без дозволу виринають у спогадах. І поки не розплакалась, потрібно звідси тікати. Так, я боягузка, і зроблю усе можливе, щоб зберегти свою таємницю. Довелося зібрати до купи усі свої сили, щоб повернутись у той кабінет і хоча б попрощатися з усіма. Тай робота не чекає і потрібно закінчити сьогодні ще два замовлення. 

Та як тільки я вийшла в коридор, уся моя впевненість розвіялась як дим. Коли я побачила перед собою його. Він робить крок уперед, а я інтуїтивно відступаю.

— Ви щось хотіли ? - навіть не знаю, де взяла в собі сили підняти голову і поглянути йому в обличчя. Хоча, краще я б цього не робила. Ці карі очі, одразу нагадали мені про Емму і в грудях болюче занило.

— Чому так офіційно? - здивувався чоловік — Ми ж наче не чужі  люди..

— Помиляєтесь, Олександр Володимирович! Ми з вами абсолютно чужі! А зараз вибачте, мені потрібно повертатись до своєї роботи. 
— Ти ж навмисне зарядила мене тим тортом. Помститися хотіла? - прошепотів холодно. Різкі і холодні слова. Навіть не віриться, що колись ми говорили інакше. 

— Я..

— Янусь, чому ти .. - в коридор вийшла Катя і здивовано глянула на нашу компанію. Потім ненадто ласкавим поглядом окинула чоловіка.

— Я уже піду, сама розумієш.. - з цими словами я рушила на вихід. 
— Все добре? - Катя одразу підбігла до мене і заглянула в очі. — Тобі погано?

— Є трохи… - тихо відповіла — Схоже перехвилювалася і ось..

— Давай я Рому попрошу тебе відвезти? Не хочу тебе відпускати саму в такому стані.

— Не хвилюйся. Я викличу таксі.  - видавила з себе посмішку і стала рівно. — Вибачся за мене  перед Вишинськими, я справді…

— Не говори дурниць, я ж розумію… В мене самої шок. Чому його сюди занесло?

— Я не знаю, мені не цікаво. Хочу просто пошвидше піти, щоб ніколи більше не бачити.
 

Обнявши подругу на прощання я швидко попрямувала до ліфта сподіваючись, що Олександра по дорозі не зустріну. Додому я повернулася повністю обезсилена. Біля дверей зупиняюся і шукаю в сумці ключі. Та коли відчуваю позаду чиїсь тихі кроки, завмираю, наче вкопана.

— Ну привіт, Яна! Давно не бачилися, голос Вітьки здається давно забутим,  але коли чую його, неприємні мурахи починають бігати шкірою. 
— Що ти тут робиш? - завмираю з ключами у руках і не знаю, чи варто відчиняти двері. 
— Ти не повіриш, яких я доклав зусиль, щоб тебе знайти, - його подих відчувається біля мого вуха. Занадто близько. — Такою гарною стала. Навіть гарніша за Софію. 
— Де Со.. - розвертаюсь до нього обличчям, але несподівано він затуляє його своєю долонею і притискає мене спиною до дверей. 
— Не роби дурниць, крихітко - шипить мені в обличчя. — Я прийшов з миром. Але якщо ти мене розізлиш не буду таким добрим. 
 

От тепер мені реально страшно. Навіть вдихнути не вдається. Вітя забирає з моїх рук ключі й сам відчиняє двері квартири. Не надто ніжно заштовхує мене в середину, а тоді проходить сам. Він практично не змінився. Ніколи не розуміла, як Софія могла закохатися в нього. Нікчема - і все тут. 
 

— Чого ти хочеш ? Де моя сестра ? - намагаюсь триматися впевнено, але виходить не дуже. Голос тремтить, як і все тіло.

— Для початк поговорити, мала, - на щастя, Вітя більше не робить спроб наблизитись, а сідає на крісло в коридорі та розслаблено закидає ногу на ногу. — Сто тисяч. 
 

— Ти здурів? - випалюю сердито — Мало того що ви з Софією все забрали, залишили мене без даху над головою? - хлопець різко підскакує на ноги та хапає мене за шию. Не сильно, але шалено не приємно.

— Я не налаштований на розмови, Яна! Або ти робиш так, як я сказав,  або як там твою крихітку звати, Емма здається?

— Я не маю стільки грошей - в грудях сильно стискає.

— Неправильна відповідь, Яночко - криво посміхається. — Я тебе попередив, - заявляє — Маєш час до завтра. - відпускає мене і прямує до дверей, потім різко зупиняється. — Не раджу розповідати комусь, повір крихітко я добре підготувався.

Якийсь час стою на місці зовсім не рухаючись. Миттєво накриває паніка, а дихати стає в рази важче. Руки трусяться. Що робити? Куди бігти? 
 

Закриваю двері, які весь це час залишились прочинені. Іду  в кімнату і витягую всі свої збереження. Перераховую декілька раз і розумію, що мені й за пів року важко назбирати таку суму. Перебираю всі варіанти. Єдині в кого можна б було позичити таку суму грошей це Рома з Катею, але я знаю що якраз зараз вони вклались в одну справу закордоном і навряд чи вони зможуть мені дати... Замкнуте коло. Але так не може бути.. має бути якийсь вихід…