Розділ 34

Яна

Заходжу в кафе і одразу помічаю Вову. Він сидить за столиком і злегка усміхається, проте відмічаю про себе, не так як завжди.

— Привіт - вітаюсь перша коли підходжу.

— Привіт, каву будеш ? 
— Н.. ні, дякую - заперечно хитаю головою. — Щось сталось? - не витримую, спостерігаючи, як він веде внутрішню боротьбу з думками.

— Не люблю пхати свого носа у чужі стосунки.

— Але ж все таки, ти сам запропонував зустрітись.. це Саша тебе попросив? Чому він сам зі мною не захотів зустрітись? - запитую з гіркотою у горлі.

— Він просив мене тільки передати тобі ось це — говорить підсуваючи невеличкий конверт, — Ось.

— Що це ? - здивовано перепитую хлопця

— Це… сама поглянь - залишає гроші за свою каву і швидко підіймається.

— Чекай, - не сміливо беру відкриваю конвер і помічаю гроші — Забери, мені не потрібно - получається надто голосно, оскільки привертаю увагу деяких відвідувачів.

— Мені пора - з цими словами Вова швидко прямує до виходу. Не витрачаючи часу біжу в слід за ним. 
— Почекай, - ловлю за руку хлопця уже на виході — Мені потрібно з ним поговорити, будь ласка - наполягаю.

— Яна, - важко зітхає — Він не буде з тобою говорити.

— Будь ласка, - ковтаю клубок, що невідомо звідки з’явився.

— Гаразд, - через кілька секунд обмірковувань, хлопець погоджується, — Якщо чесно, я теж вважаю, що вам варто поговорити..

— Дякую - стираю одну сльозинку, яка все ж таки встигла викотитись. 
 

Вова домовляється з Сашком про зустріч у їхній любимій кав’ярні. Пропонує мене туди відвезти, на що я категорично відказуюсь. Часу у мене достатньо, щоб проїхатись на інший кінець міста. Подумати над тим що сказати, з чого почати? Як триматися і не заплакати? Які аргументи навести, щоб він побачив підступність свого брата?

Та коли виходжу на потрібній зупинці і помічаю автомобіль Сашка, а в середині самого хлопця,  міцно стискаючи пальцями конверт і прямую до нього, стає надто важко… Всі підготовлені слова миттю губляться. 
Не знаю звідки береться стільки сміливості, коли я відкриваю дверцята і сідаю поруч. Хлопець від неочікуваності швидко закінчує розмову яку він вів по телефону.

— Т.. ти що тут робиш? - здивовано запитує, не зводячи з мене очей.

— Мен.. нам потрібно поговорити..

— Як ти… Вийди ! - відчувається безмежний холод і байдужість.

— Саш… - на очах появляються непрохані сльозинки

— Досить грати комедію!  - гаркає і б’є долонею по керму.

— Ти мені не віриш?…. - Він знервовано проводить долонями по обличчю, дивиться на мене кілька секунд і відводить очі.

— Навіть не вислухаєш мене? - питаю і відчуваю, як наростає хвилювання всередині.

— Сама вийдеш чи тобі допомогти? - говорить не дивлячись на мене.

Перед очима все пливе, губи пересохли , а повітря здається дуже гарячим. Хитаю головою відчуваючи себе справжньою дурепою. Як боляче… Відкриваю дверцята залишивши на сидінні конверт виходжу з автомобіля.

— Яна.. - говорить беземоційно — Не з’являйся більше в моєму житті, чітко карбує кожне слово. Закриває за мною дверцята і через дві секунди їде, а я так і стою наче у ступорі.
 

Лише коли якась перехожа торкається мого ліктя і запитує чи все гаразд, я приходжу до тями й витираю мокрі щоки. Не вірю, що він це сказав. У голові крутиться, а слова, які досі звучать у вухах, не дають сконцентруватись на думках.

 Хочеться розчинитися у повітрі, згоріти у тому вогнищі, що палає в середині, що завгодно тільки б не відчувати цього болю, що рве залишки серця на дрібні шматочки. На автоматі йду на зупинку, сідаю у потрібну маршрутку. Коли чую знайому мелодію, спочатку смикаюсь, а за секунду приходить розуміння, що я більше нічого не чекаю. Дзвінків не буде… 

— Сонце, ти як ? - одразу запитує подруга.

— Скоро буду дома, прийдеш? 

— Звісно - нічого більше не запитує.

Вона чекає мене біля будинку, занепокоєна і розгублена. 
— Привіт - мій голос, як на мене, надто спокійний.

Катя бере мене під руку, міцно її стискаючи, прямуючи до під’їзду. Проходжу в кімнату і одразу відкриваю вікно для провітрювання. Подруга мовчки сідає на стілець біля столу. Мовчить і я теж не знаю, що сказати. 
 

— Може чаю? - порушую тишу

— Янусь… вона зітхає — Я ж бачу шось сталось. Ти говорила з ним ?

— Він сказав, щоб я більше не з’являлась у його житті - з цими словами щоку обпікає гаряча сльоза. Стираю її з гнівом. Не можна плакати. — Я в нормі, не дивись на мене так.

— Ох, люба - вона рвучко підіймається і міцно обіймає мене.

Хочеться кричати від розпачу і образи, щоб не відчувати себе покинутою. Непотрібною. Сподіваюсь усі винні, отримають від життя по заслузі. У моєму житті більше не буде Олександра Коваленко. Ніколи. Я забуду, знищу у собі почуття до нього...