Розділ 32

Олександр

Так добре усе було, і тут виявляється у моєї мишки купа сумнівів і щей недовіра на додачу. Я дуже розлючений і це ще м’яко сказано. Я був упевнений, що з Юлею уже все вирішено. Звідки вона взагалі дізналася за парі з Вовою. Паркуюся біля будинку і набираю Вову. 
— Вітаю дружище - його радісний голос зараз дратує.

— Звідки Юля знає про парі? - запитую без привітання.

— Яке парі? - запитує, але голос здригнувся.

— У нас їх було так багато? - дратуюсь ще більше.

— Ну.. - нервово сміється. 
— Юля наплела Яні те, що її знати не потрібно. 
— А у вас все так  серйозно? - дивується.

— Більше ніж. - говорю правду.

— Я думав, що ти жартуєш…

— Ти помилився. Ми зустрічаємось. - не хочу зним про це говорити. 
— І що ми вже не будемо як раніше приємно проводити час? - запитує з недовірою.

— Ні.

— Ооо друже - протягує. – Ми втрачаємо тебе.

— Не перебільшуй. Добре тоді, бувай. - завершую виклик. Не можу зараз спокійно розмовляти, емоції всередині вирують.

—Ех, Яна - бурмочу собі під ніс, після нашої розмови, з’явилась якась така образа. Не вірить мені, але повірила словам Юлі, яку практично не знає. Чи може, вона ще шось інше вигадала? Питань багато, але нема сенсу їх ставити, замітно, що вона розгублена, а я боюся не стриматись і образити на емоціях. Краще почекати, заспокоїтися і перевірити чи готова мишка зробити перший крок.

Я даю їй на це час. Сьогодні ми зустрінемось і тоді усе буде ясно. Та протягом   цілого дня,  ні дзвінків, ні повідомлень. Неприємно. Якось не затишно на душі, дискомфорт у районі серця змушує дратуватись. Навіть була така думка, щоб не прийти. Образилася, не довіряє, передумала бути зі мною? Чомусь в останнє погано віриться, бо я бачу як кожного разу вона ніяковіє, як реагує на мене… Моя дівчинка, яка підкорила моє серце. Яка змусила мене знову стати бісовим романтиком. Сам повірити не можу, але ж подобається. І на цьому все? Не хочу вірити..

Коли стрілка годинника показує восьму, не витримую, бажання побачити її сильніше за гордість. А коли на телефон від моє мишки приходить смс по тілу розходиться приємне тепло. Вже уявляю, як заходжу і бачу свою кицю. Вона усміхнеться мені своєю чарівною усмішкою, міцно обійме і заполонить усе своїм особливим ароматом.

Я маю намір, закрити ту історію раз і назавжди. Я чесний. Навіть попри те, що я обіцяв собі ніколи не зав’язувати більше серйозних стосунків, я всеодно сподівався, що знайдеться та, яка стане єдиною. Яна прив’язала мене до себе якимись невидимими мотузками. 

Двадцять хвилин їзди і я ледве знаходжу місце для паркування, заходжу всередину і одразу помічаю дівчат на танцмайданчику, серед них активно виділяється шустрик, переводжу погляд на диванчики навпроти і застигаю з відкритим ротом. Побачене вибиває з грудей усе повітря. Хочу вдихнути, але не вдається. Боляче…. У мене держав‘ю?  Але цього разу зовсім не так. Таке враження, наче мені ножем у спину штрикнули і для більшого ефекту, щей прокрутили.

Яна приємно проводить час у компанії мого брата. Він лапає її і … цілує. Я не помічаю, щоб вона відштовхувала, така покірна у його руках. Тілом розповзається отруйний гнів, розірване серце мучиться у конвульсіях, а кров у венах закипає від бажання змішати все з землею. Дурень. Поки я мріяв про зустріч, вона вирішила не гаяти часу і непогано провести час в обіймах мого брата. Все ж таки я був правий, не існує порядних дівчат, всім потрібно тільки одне. Але я її повірив, що вона не така як всі, я дав шанс і собі і їй. Так не хочеться в це вірити, але бачу все на власні очі. 

Підлітаю до парочки, яка нічого навколо не помічає, і різко смикаю на себе Артема. Яна навіть не здивована, її очі затуманені, поза розслаблена. Мабуть, добре було і припиняти вона не збиралася. Переборюю своє бажання зробити дівчині боляче, так само як вона зробила мені і різким рухом виводжу брата на вулицю. Розвертаю в притул до себе і дивлюсь на його самовдоволений вираз обличчя. Такої люті я не відчував ніколи, мені серйозно хочеться його прибити, навіть не дивлячись на те, що це мій рідний брат. 

— Ти здивований? - легко усміхається

І тут у мене зриває дах. Я навіть нічого не запитую, просто замахуюсь, Артем встигає відхилитись, але ніс я зачіпаю.

— За що ж ти мене б’єш ? - тримається за носа. — Можна сказати, я тобі послугу зробив.

— Про що ти говориш? - хапаю його за сорочку і притискаю до стіни.

— Бо вона використовує тебе, сам не бачиш ? - коротко сміється, витираючи кров. — Я майже нічого не робив, дівчина була не проти.

— Ти… Ти ж знав, що вона мені не байдужа. Небайдужа! - струшую його.

— Повір, це не вперше ми знею.. Вона сама на мене вішалася і в універі завжди… - продовжує, а мені не так болить від його слів, як від розуміння того, що мене знову зрадили. І хто зрадив… мишка… дівчина з червоними щічками, у яку я закохався, а вона взяла і розтоптала, вщент спалила мої почуття. Назавжди. 
 

Очі застигає ненависть на обох. Б’ю його, куди потрапляю. Вони посміялися, зрадили, знищили. Не чую і не бачу нічого перед собою, лють не дає зупинитися. Картина, як моя кохана готова віддатися у тому закладі на дивані, моєму ж братові, назавжди закарбується у пам’яті. 
 

Не помічаю навіть того, коли приїжджає розлючений батько. Все відбувається як в тумані. Він нервує, щось кричить мені, саджає нас з Артемом у машину. Відчуваю смак крові, що підказує, що Артем теж мене зачіпив, але фізичного болю немає. Єдине, що я відчуваю це ненависть. Всеосяжна. Її не можна порівняти ні з чим раніше,  вона доводить до божевілля та бажання знищити тих, хто зрадив. До глибини душі ненавиджу її…